І земля, і зело, і пісня

А вiн розповiдав стародавню притчу про те, як дерева вибирали мiж собою вождя. Попросили дуба, та був вiн надто гордий, щоб служити братам; звернулися до берези, та який вождь з такоi нiжноi iстоти; бук виявився надто крихким, а смерека надмiрно тужливою, тис i без корони знав собi цiну; тож нарештi погодився терен i поповз колючими кущами по узлiссi, цупко чiпляв своi гiлки до гiлок, перехрещував колючку з колючкою – оповив терен лiс наiжаченим заборолом з того боку, звiдки дули найсильнiшi урагани, й розвивався лiс за терновою стiною i шумiв.

До лiсу ж раз у раз добиралися рубачi, щоб дiстати смерек на щогли, дубiв на пiдвалини фортець, тисiв для оздоби чи букiв на опал; вони йшли iз сталевими добре нагостреними бардами i рубали передусiм терен, який заважав iм допасти до чистого лiсу; терен опирався, колов, ранив, заманював у пастки, й часто гинули в колючому полонi тi рубачi, мов шолудивi пси, – така була владичеська служба в терну.

Усе ж рубачi iнколи стоптували терновi кущi, прорубували просiки, прокладали стежки, та коли вже добиралися до лiсу, були такi стомленi, що барди не слухалися iхнiх рук, i вони мусили вертатися домiв, щоб вiдновити своi сили в перепочинках, а за той час терен розростався i просiки та стежки закривав – лiс жив.

Пiдводилися до неба гордi дуби, набирав крицi тугий тис, шелестiла нiжна береза й спiвали сумовиту пiсню тужливi смереки. А терен сумлiнно виконував свою вождiвську повиннiсть, холодно цвiв i терпко плодоносив, служба зробила його наiжаченим, настороженим, злим, i не раз зверхньо дивилися на нього захищенi ним дерева. А коли таки орда рубачiв прорвалася в лiс, вирубуючи його впень, найбiльш гордi дуби заблагали пощади i стали жолудь родити для ординських свиней…

«Для кого цю притчу розповiдаеш, князю?» – спитала Зореслава.

«Для тебе, жоно, бо рекла еси, що муж твiй ревно землю свою любив i жити для неi бажав. Не сказала ти лише того, що не мав вiн охоти стати хоча б однiею колючкою в терновому кущi, бо мав вiн себе токмо за тиса дорогоцiнного».

«Чи ж вина тиса в тому, що есть вiн ним? Чому ти, князю, ставши сам терном, захотiв перетворити в нього весь народ? Адже не стане гiлка терну тисовими дверима, столом, домовиною, не зiпреться на нього, як на дуба, важка фортеця… То чому ти озлобив супроти себе й дубiв, i тисiв, i плакучу березу, побажавши уподiбнити iх собi? Були ж у нас вiльнi громади – отi лiси – та iх ти сам допомiг знiвечити.