І земля, і зело, і пісня

Данило мав силу встояти перед жовтогарячим полум’ям гнiву, що зблиснув у ii очах; крутий норов князя легко приборкував навiть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою скiсних очей, в яких лагiдною барвою тiнився докiр, витримати не змiг – опустив повiки. Впевнений був, що Зореслава цього не зауважила: язики вогню роздiляли iх обох, – а втiм, навiть тут, перед обличчям смертi, вони перебували в окремих свiтах; однак миттеву князеву слабодухiсть помiтила жона Митуси, й це додало iй отухи – не до помсти, а для натужноi задуми: чому князь, надiлений од Бога розумом i добротою, убив спiвця?

Ватра почала пригасати, нiхто не смiв поратися бiля неi в присутностi князя, який сидiв на колодi в одязi воя, але вiд цього не переставав бути князем: його гiднiсть виказували владний погляд, що вряди-годи важко падав з-пiд кущуватих брiв на воеводу Чермного, – i той виструнчувався, чекаючи повелiння, – та сердито покошлана борода i владительська поза, нiби князь сидiв не на колодi, а на тронi, злегка нахилившись уперед, дослуховуючись.

Чермний, якби не було тут князя, залишив би бiля ватри ратника, звелiвши йому берегти вогонь до ранку, а iнших послав би вiдпочивати; та сидiв посеред дитинця суворий повелитель, перед яким поникли нинi навiть ворохобнi колись бояри, – i воевода чекав його наказу. Проте князь заглибився в задуму, а воi стояли довкола i, стоячи, подрiмували: завтра ж буде рать. Воевода бачив це i, здолавши боязнь, промовив:

«Дозволь, князю, спочити ратникам перед боем, – i Данило згiдливо кивнув головою.

«Нехай сидить, – мовив Данило, не зворухнувшись, i Зореслава, що вже пiдвелася з колоди, знову присiла бiля вогнища. – А ти, воеводо, спiчни. Я iще не повiв свого слова на докiр жони Митуси».

Вiдступилися вiд вогню тiнi ратникiв i розчинилися в темрявi, воевода теж зник у проймi, що вела в нутро замку, а коли кованi дверi глухо брязнули, пiдвiв Данило догори кошлату бороду, аж заiскрився до полум’я золотий хрестик на шиi, – Зореславi здалося, що князь молиться, бо ворушились його губи, i серце ii зм’якло вiд думки, що каеться князь за злочин, скоений ним сiмнадцять рокiв тому.

Та не молився князь i не просив у Бога прощення, бо не почував вини за собою; вiн тихо щось говорив, i лише через мент, коли тупiт, брязкiт, шемрання стихли в замку, почула Зореслава, що мовить князь.