І земля, і зело, і пісня

Третього дня нарештi вiн уздрiв Золоту гору над устерiччям Опору й Стрия, та замiсть бiлого частоколу й золотого хреста на зеленiй банi церкви Святоi Богородицi побачив лише чорне згарище i втямив, що запiзнився. З тривогою вдивлявся в захiдну далину – там бовванiли пiд важким осiннiм небом вежi Тустанського замку: фортеця ще стояла, й Данило погнав коня бездорiжжям попереду ратникiв, щоб допасти до в’iзних ворiт, встигнути пiдняти мiст, а потiм разом iз залогою загинути в останнiй сутичцi з ордою.

Тихо пробиралися хащами, залишаючи лiворуч головатий Жолоб, прямуючи навправцi до Соляного гостинця; князь знав, що тустанський воевода Чермний обставляе найвужчi путiвцi оружними дозорцями, тож наготовився вiдповiсти на оклик, але осiння густа пiтьма була нiмотна, i князь усе бiльше насторожувався: а може, в замку вже хазяйнують ординцi?

Чотиризрубна фортеця впилася шпилями в навислi хмари й теж нiмувала; князь зупинив коня на тому мiсцi, де мав закiнчуватися пiдйомний колодний мiст до в’iзних ворiт, моста не було, чорнiв тiльки глибокий рiв, i зрозумiв Данило, що замок ще не взятий, а залога готова до оборони.

З дитинця, заступленого дубовими воротами i високою рубленою стiною з частоколом, у нависле небо пробивалося жовтуватим кружалом свiтло вогнища; гомону, розмов, брязкоту зброi не було чутно; князь ще раз упевнився, що залога жива, вiн гукнув пiвголосом, щоб одчинили ворота i опустили мiст. На сторожовiй вежi на тлi освiтлених вогнищем хмар виступила голова ратника в шоломi: вартовий мовчки придивлявся до вершникiв, що тiнями стояли за ровом; потiм Данило помiтив ще десяток таких шоломiв над зубцями частоколу.

Зникли голови в шоломах на зубчастiй стiнi, за хвилину проскрипiли пiдойми, на рiв опустився мiст, який щойно був другим заборолом при в’iзних воротах. По ньому сторожко ступав ратник з оголеним мечем.

«Я воевода Чермний, – мовив воiн.

Данило беззаперечно виконав наказ, тодi воевода поклонився i пропустив уперед князя та його охоронцiв.

«Що привело тебе сюди, князю?» – спитав, коли мiст знову став другим заборолом.

Князь пiдступив до ватри, простягнув до вогню закоцюблi пальцi.

«Лихо, воеводо. Орда вже тут?»

«Тут, князю. До замку не пiдступае, бо й пiдступити годi: я наказав опустити шлюзи й гатi, Вороновий потiк став озером.