Хресна проща

Та насмiшка була така сама, як тодi, коли вона поглузувала з Аркадiевих затоптаних штанiв, i вiн втямив, що за ним стежить недруг…

ІІІ

У страдчiвськiй пущi щойно починае розпаношуватися осiнь: кольористi клени, тихо засинаючи, струшують iз себе лапате листя, встелюють ними жухле моховиння, заквiтчують золотистими узорами кущi глоду й ожини, якi стають схожими на святково одягнутих охайних бабусь, що он, обтяженi вiком, повагом прямують зусiбiч до церкви на храмову вiдправу; притишенi спiви, нiбито в храмi правиться молебень за упокiй природи, ледве долинають до загратованого отвору печери, бiля якоi на зваленому бурею буковому стовбурi сиджу я, Ігор Романюк; прихожани, такi ж урочистi, як i дерева у страдчiвському лiсi, стоять пiвколом перед папертю маленькоi й тiсноi, критоi замохнатiлим гонтом церковцi; на дзвiницi бемкае самотнiй дзвiн, рунтаючи осiнню тишу; луна дзвону колотиться помiж деревами, струшуючи червоне листя з букiв, й нечутний подих втомленого лiтнiми бурями вiтру несе його на голубу стрiчку Верещицi, що вливаеться у круглу видолину, мов у чашу, й, обважнiле вiд листяного покриву, зупиняеться бiля крутих берегiв, зацвiтае бiлими iз жовтими сердечками лiлями й, непомiтно просочуючись у iзворину, прямуе до Днiстра, – i над усiм цим спокоем повисае елегiйний спiв «Пресвятая Богородице, спаси нас!»; пелену благальних тренiв рунтае дзвiн благовiсту й кришить ii, кремсае, нiби переконуе прихожан, що марно благати в Господа милосердя, адже пiсля осенi неминуче прийде зима.

Я слухаю празнешну лiтургiю, що ii так само, як i тридцять рокiв тому, вiдправляють тут люди i природа, й менi дивно й любо, що вiдтодi у страдчiвському свiтi нiчого не змiнилося, тiльки й того, що отвiр печери перехрещено залiзними штабами й прихожан бiля церкви набагато менше, нiж колись, i я знаю, чому так сталося: нiхто ж уже не забороняе молитися за добру долю своiх рiдних i за легку зиму, немае бiльше причин для протесту, що колись примушував людей валом валити до церкви й благати Богородицю про порятунок вiд неволi – ii не стало.

Помiнялися тiльки люди, iх я не знаю, й вони не знають мене теж, крiм, можливо, того чоловiчка в клепанi, що, здаеться, впiзнав мене й раптом зник кудись, – тож марно менi дошукуватись мiж мирянами знайомих облич; я теж не вiрю, що колишнi друзi прийдуть сюди, як обiцяли, хоч теплиться-таки в душi надiя, що хоча б хтось прийде – ну бодай один!..