Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

Авлабар! Такого ще не було, про це може засвiдчити найстарiший батонi з передмiстя, щоб чужак тут не заблудився, – сталося це i з Гулаком. Вiн зiйшов убiк з вулицi, де iв шашлик, – здавалося йому, що так швидше дiйде до базилiки, i за хвилину закрутився, закрутився у вуличках, провулках i тупиках, хотiв повернутися на знайоме мiсце, але цього зробити не вдалося; вузькi тунелi провадили його начебто вгору, а виявлялось, що спускаеться донизу; спочатку збентежився, потiм розгубився, врештi пойняв його острах – i рушив уже навмання.

Оглянувся на ходу: плечистий парубок тiнню подавсь назирцi. Гулаковi стало моторошно.

Враз перед ним розступилася тiснява стiн, його винесло на майданчик з припорошеними хирлявими платанами, пiд ними на лавочках сидiли статечнi мужi в чорних чохах, обшитих позументом, у чорних шароварах, пiдперезанi срiбними поясами, у баранячих шапках i повагом пили з бичачих рогiв вино.

Гулак привiтався до них, спитав по-росiйськи:

– Скажiть, люди добрi, як менi потрапити до Сейдабаду?

Пiдвiвся один, високий, iз срiбною люлькою в зубах, мовив суворо:

– Татарин?

– Нi, росiянин.

– То пощо тобi Сейдабад?

– Потрiбно…

– Нема в Тифлiсi Сейдабаду, це я кажу тобi, iсторикос Захарiя.

– Як так – нема? – розгубився Гулак. – Менi вiдомо, там живе…

– Нема в Тифлiсi Сейдабаду! Це я кажу тобi, карачохелi Захарiя, який шiсть днiв працюе, щоб не пропустити сьомого дня. Нинi сьомий день, випий, генацвале, – простягнув йому наповнений вином рiг.

 – Якщо хочеш бути щасливий один день – напийся, якщо хочеш бути щасливий один мiсяць – женися, якщо хочеш бути щасливий усе життя – то будь здоровий! Пий, генацвале, пощо тобi Сейдабад? Є Чугуретi, Харпухi, Нарiкала, Гаретубанi, Вера, е Авлабар. Нема в Тифлiсi Сейдабаду!

Це вже було сказано грiзно, крiзь грайливий тон пiдпилого ремiсника пробивалася ненависть.

– Нема татарiв у Тифлiсi, генацвале, запам'ятай собi назавше! Це сказав тобi iсторикос Захарiя! – лунало за спиною в Гулака; вiн поквапився геть з майдану.

Знову втопився у тiсних провулках, iшов навмання. Нараз спинив чийсь дотик до плеча. Озирнувся: за ним стояв парубiйко в сатинових шароварах.

– Ходiмо, кацо, – сказав. – Я проведу тебе в Сейдабад.

Спускалися донизу. Парубiйко, помiтив Гулак, намагався триматися позаду. Микола Іванович вiдчував якусь незручнiсть i навiть острах, вiн хотiв бачити обличчя супутника i сповiльнював ходу.