Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Врештi iз хоромiв крiзь боковi дверi увiйшов бородатий чоловiк у повiсм'янiй вишитiй сорочцi. Гончар упiзнав у ньому старосту i впав на колiна.

– Встань, – мовив Івашко. – Я не король. Кажи, чого просити хочеш. Чи мо', накоiв що?

– Я тивуна… тивуна гаварецького, що вiд суддi Давидовича… Мартина, которого Скрибкою прозивають, нинi… убив, – простогнав гончар.

– Убив?! – Івашко аж присiв на лавицю, з подивом придивляючись до мирного широкого обличчя ремiсника, який, здавалось би, i мухи не здатен роздавити.

– Горшком, ваша милосте…

Івашко прикусив спiдню губу, що затремтiла вiд смiху, i допитував далi:

– За вiщо ти його убив?

– Я не хотiв… Вiн чиншу жадав, на переднiвку – чиншу цiлу гривню, бо суддя весiлля синовi справляти мае, а в мене й пiвгроша не знайдеться – на свое весiлля восени геть усе витратив… Вiн ударив мою жiнку нагайкою по лицi, а менi Бог тяму вiдiбрав…

Івашкове обличчя спалахнуло червiнню. Злiсть на скнарiсть Давидовича змiшалась з гнiвом на непокiрних пiдданих, до того ще й лихе передчуття стривожило душу: смерть напередоднi весiлля, яке мае вiдбутися пiслязавтра, нiчого доброго не вiщуе.

– Убiен будеш за вбивство.

Плечi в гончара опустилися, впала голова на груди.

– Вивести його! – гукнув Івашко до одвiрного.

Втiм, у дворi почулися чоловiчий i жiночий голоси, якесь дивне хихотiння. Івашко вийшов на порiг. Бiля брами стояла молода жiнка в хустинi, зсунутiй на потилицю, й сардачку, вона тримала за руку тивуна Скрибку.

– Я iнклюзник! Я iнклюзник…

Жiнка покинула тивуна й пiдбiгла до боярина.

– Не карайте, не карайте мого Микиту, чей же не вбив вiн нiкого, – залебедiла. – Тивун живий, дай йому Боже здоров'я. Живий, тiльки смiеться…

– Я iнклюзник, – переконував тивун стражника. – Дам тобi один грош, а менi вернеться десять… Я навчу пана суддю, як робити з гроша iнклюз, i вiн назбирае синовi на весiлля купу срiбла.

– Вiдведiть його в казнь, хай там посидить, поки отямиться, – звелiв Івашко. – А цього, – показав на Микиту, – до замку, в татарню!

Орися чула все.

Вона сидiла у дiвичнику й вишивала нелюбовi весiльну сорочку. Знала давно, що не мае волi, хоч батько ii безтямно любить. Сказав колись: «Королi з королями, бояри з боярами, смерди iз смердами.