Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

– Гей, чоловiче добрий, – схопив гончар тивуна за руку, аж хряснуло в зап'ястi, – я тобi не закуп i не каланник… Я тобi не татарин-невiльник, – добродушне обличчя гончаря наливалося люттю, – щоб ти замахувався на мене, мов на раба… Чинш пановi суддi справно заплачу, хай тiльки-но стежки пiдсохнуть, щоб вибрався на торги.

Лице гончара знову подобрiло, вiн вiдпустив тивунову руку, той вiдступився i, розсерджений за зневагу, розмахнувся нагайкою. Марiя прискочила до Скрибки, i нагайка стьобнула ii по обличчi, залишивши скiсний пруг вiд вуха до уст.

Зойкнула жiнка, оскаженiв гончар, схопив, що перше потрапило пiд руку – двоухий дзбан, – i розкришив його на головi тивуна. Той упав на колiна, потiм на лiктi, i, обм'яклий, простягнувся на пiдметенiй долiвцi.

Марiя залементувала. Микита нагнувся – тивун не дихав.

– Я убив його, – сказав спокiйно i почав для чогось складати черепки з розбитого дзбана. Потiм глянув на жiнку i повторив уже зi страхом у голосi: – Я убив його…

Микита поскладав черепки на лавицю, узяв тивуна за ноги й виволiк на подвiр'я, потiм вернувся до хати, витер об холошi долонi й мовив до жiнки:

– Ти чекай мене… Роби горшки, продавай, а я… Я пiду до старости Івашка, поки Давидович не посадив мене в казнь.

Двiр Івашка Преслужича-Рогатинського стояв окремiшньо вiд мiста неподалiк замку, за нижнiм валом. Високий частокiл, що обгородив дворовi будiвлi, сходився з обох бокiв до залiзноi брами – парадного входу.

Гончар Микита крадькома, нiби вже всi в мiстi могли знати, що трапилося, пробрався до брами й легко прочинив ii. Стражник загородив йому дорогу алебардою.

– Я до його милостi боярина, – промовив Микита тремтячим голосом: до нього дедалi чiткiше приходило усвiдомлення кари, яка його чекае за вбивство тивуна, але iншого порятунку, як признатися у всьому старостi, не мiг придумати. Про втечу й не помислив, бо куди втече, коли iншого свiту поза Олеськом i Гавареччиною не знае; чекати дома, поки прийдуть за ним, було ще страшнiше.

Стражник пропустив: державець олеського ключа, коли бував удома, приймав усiх – вiд багатих землян до найбiднiшого волочебника. Зате в замку не допускав до себе нiкого з посполитих.

Микита зайшов до вiтальнi, обвiшаноi зброею та вистеленоi кабанячими шкурами, i довго чекав.