Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Я тодi вас уважно слухав, не спав… І нинi слухав. Чуете, дорогий мiй панiкере?

Друга картина за розповiддю Григорiя Шепетюка

2 травня 1915 року, за кiлька днiв до Великодня, нiмецько-австрiйськi вiйська прорвали росiйську лiнiю мiж Горлицями i Тарновом, вiдiбрали у противника Перемишль, а потiм i Львiв. Вiдень бурхливо святкував перемогу на Схiдному фронтi.

Столиця Австро-Угорськоi iмперii захлиналася вiд манiфестацiй, маршiв та банкетiв. На вулицях i майданах народ вигукував осанну непереможному цiсаревi; пiд патрiотичнi гасла старих ветеранiв-комбатантiв, пiд зойки екзальтованих дам i панянок вимаршировували з Ляндштрассе, вiд будинку парламенту, щойно сформованi запаснi полки в напрямку головного двiрця: звiдти вони ешелонами виiдуть на Схiдний фронт, щоб вибити москаля з кордонiв iмперii, перейти Збруч i встелити своiм тiлом землi Украiни.

Воякiв закидали квiтами дами, старi комбатанти пiдбадьорливо помахували iм услiд затиснутими п'ястуками, панночки посилали повiтрянi поцiлунки, а жалiсливi бабусi осiняли воякiв хресним знаменням.

До стрiлецького виздоровного коша на вулицi Петра Скарги щоденно прибували iз шпиталю архiкнязя Карла все новi й новi «виздоровцi». Тут вони мали вiдлежатись до повного видужання, а потiм перейти в касарнi УСС, що розташувалися у примiщеннi украiнськоi гiмназii на Гольдшлямштрассе, звiдки, супроводжуванi до двiрця провiдцями Бойовоi управи доктором Трильовським i професором Боберським, а ще поважними панями та панночками-украiнками, якi працюють в Украiнському комiтетi допомоги пораненим, – поiдуть наздоганяти десь уже аж на Подiллi стрiлецьку кадру.

Михайло видужував надто поволi. Куля, що прострелила навилiт груди, не зачепила нi серця, нi хребта, проте рана гноiлася, хворий вiдхаркував кров'ю i вряди-годи в гарячцi западав у непам'ять.

Його часто вiдвiдував Гриць Шепетюк, пiдбадьорював: «Тримайся, козаче, ми ще повоюемо!» Михайло iронiчно посмiхався: «О, ти вже навоювався тут iз сестрами-жалiб-ницями!.. Який же ти в чорта польовий курат, коли нi разу пороху в полi не понюхав?» Гриць виправдовувався: «А хiба тут не потрiбна людям допомога – утiха, сповiдь, таiнство Святого причастя, розгрiшення перед смертю?» – «А там! – кипiв Михайло i довго потiм кашляв.

 – Там, де вмирають не пiд дзвони, а пiд рев гармат, де падають у снiг, у твань хлопцi з розiрваними кулями «дум-дум» обличчями, iз знесеними черепами, з проколеними, мов овод соломинкою, грудьми, – там не потрiбна розрада?..