Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Янченко здивовано спостерiгав нашу мовчазну перепалку, протягнув руку до Пенькова, той злякано сiпнувся; Федiр посмiхнувся i вимкнув приймач; я усе ще стояв i вимовив нарештi:

– Так, мiй дядько мав можливiсть до кiнця свого життя спостерiгати ту, як ви сказали, мигавку на небi: у тридцятих роках вiн проживав у концтаборi на Соловках!

Зблиснули очi в Пенькова, я вгледiв жаль в його очах: як вiн цього не знав ранiше, i водночас – щире обурення, що я все-таки опинився на волi й нинi розмовляю з ним як рiвний.

Янченко, вiдчувши, що в товариствi визрiвае конфлiкт, причин якого не знав, спробував розрядити напруження жартом:

– Женя по спадковостi за дрiт потрапив!

Пеньков криво посмiхнувся:

– Фантазуете, Євгене Івановичу. Нiколи не було таборiв на Соловках.

– Для вас не було, – мовив я сiдаючи. – Вам так колись сказали – i цього досить. Ви ж вiрили…

– А таки вiрили! – вискнув Пеньков. – І був порядок…

– Порядок був… – Я вiдчув, як у менi забурчакувала недавня кривда. – Був! І на Соловках – теж… Мiй молодший брат Богдан, журналiст, поiхав якось на Соловецькi острови глянути на могилу Калнишевського i написати про нього… Так ось науковий працiвник соловецького музею, показуючи братовi Кремль, завiв його до Преображенського собору.

Брат побачив у соборi високе, аж пiд купол, триярусне риштування i запитав: «Іде реставрацiя?» – «Та нi, – вiдказав екскурсовод, – ще не встигли розiбрати… Тут мiстився СЛОН».

– Слон? Який слон? – запитав Юра, прокинувшись з дрiмоти.

– «Соловецкий лагерь особого назначения», – вiдказав я.

– Значить, був, – примирливо проказав Пеньков. – І порядок теж…

Вiктор Горбов скрикнув, не стримавшись:

– Ти про той порядок забудь, Пеньков! Назавжди забудь, чуеш?

На зчахлiй смерiчцi каркнув ворон, прокинувшись вiд голосу Вiктора. Ми повернули голови: крiзь сутiнок бiлоi ночi виднiвся силует Веронiки.. Птах поволi розправляв крила, здавалося – хоче щiльнiше затулити вiд холоду свое тiло. Та, не складаючи iх, вiн ураз пiдскочив на вищу гiлку, потiм ще на одну i врештi – на вершечок дерева.

Ще раз каркнув i тихо знявся у повiтря. Описавши коло над нашими наметами, стрiмко шугнув у пiвденну сторону. Швидко вiддалявся, зменшуючись, поки не став цяточкою, достоту як наш вертолiт першого дня вiдпочинку, i тихо зник.

Ми мовчки розiйшлися по наметах.

Залiзаючи у спальний мiшок, Юра прошепотiв:

– Не падайте духом, Євгене Івановичу. Все буде добре. Розповiдайте далi про свого дядька.