Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

– Евентуально, – крекнув вiн, i я зрозумiв, що цим словом, яке вживають майже всi галичани, та жоден не змiг би перекласти його будь-якою мовою, сотник дозволяе налити по другiй.

Крекнув Цяпка ще раз, Стронський скоса глянув на нього, сподiваючись удруге почути сакраментальне «евентуально», але Цяпка, витираючи долонею вуса, видихнув:

– Досить. Befehl ist Befehl[15 - Наказ е наказ (нiм.).]. Хто у вас курiнний?

– Отаман Сень Горук, – вiдказав Стронський.

– Знаю його, то бравий вояка, колись ми служили разом у Хустi.

– А вiн менi подобаеться, – сказав я, коли старшини подалися у бiк кошовоi канцелярii.

– Старий кадровик, обер-лейтенант iнфантерii[17 - Пiхота (нiм.).], недавно перевели його до нас з армii. – Андрiй зав'язав рюкзака й закинув на плече. – 3 такими у вiйську легко.

– А тут командують здебiльшого цивiльнi, якi, проте, устигли вже полюбити вiйськову кар'еру.

– Що в цьому дивного, коли головою Бойовоi управи став посол до австрiйського парламенту.

– Нiчого, усi поволi змiлiтаризуемося.

– Тiльки не Трильовський. У вiденському кошi про його Бойову управу вже й вiрша склали i вмiстили в польовому часописi «Самохотник»: «Крiпи, Боже, стрiльцiв наших, крiси та гармати, а ми й з Вiдня Украiнi зможем волю дати».

– Не споневiрюйся, Андрiю, ще ж бо й не почалося.

– Я не споневiрююся. Сам зголосився до вiденськоi Бойовоi управи, як тiльки почалася вiйна. До речi, я в унiверситетi германiстику студiював… А куди було йти: немае ж на Украiнi поки що iншого нацiонального вiйська.

– Поки що?

– Так, поки що. Наш легiон – це ще не вiйсько… Михасю, як не за рiк, то за два обидвi iмперii, нинi ще сильнi колоси, з великим гуркотом заваляться, й по всьому свiтi вибухнуть революцii. Ми не знаемо, в яких унiформах i пiд якими прапорами вони будуть розгортатися.

– І мусимо берегти себе, як лиш зумiемо. Нас кинуть проти росiян, а головна наша мета – залишитися вiйськовою силою у Галичинi, якiй при першiй нагодi загрожуватимуть польськi легiони.

– Це правда. Тiльки тут е одне велике «але»…

Ми зайшли до нашоi стодоли, стрiльцi сидiли групками на сiнi, пригощалися, хто чим мiг. Ми з Андрiем посiдали на пiдвалину, на якiй колись стояла стiна.