Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

– Михасю!

– Андрiю!

Це неймовiрно: мiй однокласник iз Коломийськоi гiмназii, з яким ми розiйшлися пiвтора року тому – я до Львова, а вiн до Вiдня, – Андрiй Бабюк iз П'ядик – тут!

Ще не вiрячи в таку несподiвану зустрiч, я, нiби пароль, декламую вiршика, яким ми дражнили Андрiя, по вуха закоханого в гiмназистку Ірку Стромецьку:

– Ірчик, Ірчик, Ірчик, Ірчик, в тебе личко, як папiрчик…

– …в тебе губи, як коралi, i так далi, i так далi – без кiнця! – докiнчуе пароль Андрiй, i ми вже не сумнiваемося у тому, що доля таки звела у Варпаланцi двох колишнiх нерозлучних гiмназистiв.

– Воюемо?

– Воюемо…

Знайоме високе чоло iз залисинами, синi замрiянi очi поета й артиста – Андрiй писав вiршованi п'еси, сам iх ставив у гiмназiйному драматичному гуртку й виконував головнi ролi; я любуюся товаришем i радiю, та радiсть вiд зустрiчi пронизуе гiркота: якщо один iз нас загине, другий рiдним розповiсть… Щоб прогнати сумнi думки, запитую жартома:

– Ще вiршомазиш чи вже перестав?

Андрiй поважнiе, вiдводить очi, нiби соромиться того, що мае сказати:

– Я пробую сил у прозi, – мовить серйозно.

– Звiдки ти взяв? Я можу лише позаздрити, що ти вже вибрав…

– Вибереш i ти, куди вiд себе подiнешся? Я тобi в чомусь признаюся, i ти зарегочеш, бо воно й справдi смiшно: я настiльки й донинi закоханий в ту Ірку, про яку не знаю, де вона тепер, що й лiтературний псевдонiм узяв вiд ii iменi: Ірчан.

– Менi не смiшно.

Цяпка iз Стронським з цiкавiстю приглядаються до нас, врештi вiденський сотник промовив:

– Благословляю вояцьке побратимство! Його й вiдсвяткувати варто б… Чи е у вас сир або ковбаса, товаришу пiдхорунжий?

Я нiяково знизав плечима.

– Коли нема, то в нас, евентуально, знайдеться. А рум е? Теж нема. То дуже зле. Зате е у нас – вiденський. Правда, Андрiю? Тож дiставай з рубзака. Чотири чоловiки – це вже неабияка компанiя, а до вечора, дасть бiг, вона стане бiльша.

12 жовтня.

Не вдалося нам вчора розговiтися iз сотником Цяпкою. Тiльки-но Андрiй розкоркував пляшку вiденського рому й роздав нам у руки похiднi пугарчики, як на майдан прибiг вiстун вiд отамана Першого куреня Гриця Коссака з наказом: усiм сотникам негайно з'явитися у кошову канцелярiю на вiйськову раду.

Цяпка наспiх розлив у пугарчики запашного трунку, моргнув, i ми, мов по командi, випили.