Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Юра Нiструл пiдвiвся, ступив крок до Пенькова; я ще не бачив такого обличчя у доброго Юри: воно зiбралось вузлами, немов до плачу, та в очах слiз не було, лише зневага й докiр. Вiн прошепотiв:

– Що ти наробив? Ти ж убив маму, сволото!

На зчахлiй ялицi сонно каркнула Веронiка.

Роздiл третiй

Із щоденника Михайла Шинкарука

10 жовтня 1914 року.

Осiнь прийшла на Закарпаття разом iз холодними дощами. Перша сотня другого куреня, до якоi я зачислений, квартируе у старiй стодолi, в якiй немае однiеi стiни, i при поривчастому вiтрi всi ми за нiч промокаемо до останньоi нитки.

Удень – муштра. За мiсяць вона так нам набридла, що ми вголос починаемо мрiяти про фронт, який з гулом i загравами пiдступае усе ближче до Карпат. Кожен iз нас усвiдомлюе, що в окопах iснуватимуть зовсiм iншi форми вiйськового вишколу, продиктованi не статутом, що його склали в армiйських штабах, а iнстинктом самозбереження, й нiкому там не знадобляться начищенi до блиску гудзики, молодецька виправка й умiння хвацько повертати по командi голову – налiво чи направо.

Допросилися в Бога: нинi нас почали формувати в похiднi куренi. Настрiй у стрiльцiв пожвавився, хоч кожен знае, що завтра пiде на смерть. Та нiхто тiеi смертi добре не уявляе, i, мабуть, тому стала вона романтичною героiнею стрiлецьких пiсень.

Вечорами стрiльцi спiвають. Пiснi зовсiм новi, нинiшнi. Я не можу збагнути, звiдки вони беруться, хто складае слова, хто придумуе мелодiю. Злiтають щоразу iншi, – сповненi солодкоi туги, притаеноi тривоги, примарних сподiвань слави й безсмертя, – у похмуре небо над Карпатами.

А може, вони зроджуються для того, щоб пережити нас i залишитися у пам'ятi нащадкiв единим вiдгомоном про крихiтний стрiлецький легiон, якому долею судилося згорiти в розшалiлому вулканi вiйни?

Як ви умирали, вам дзвони не грали, нiхто не заплакав за вами, лиш в чистому полi ревiли гармати i зорi вмивались сльозами…

Спiть, хлопцi, спiть, про волю снiть, про долю-волю вiтчини, чи ж можуть бути кращi сни? Спiть, хлопцi, спiть…

Мерехтить в очах безконечний шлях, гине, гине в сiрiй мряцi слiд по журавлях…

І де ж то взялося у тих пiснях стiльки правдивого i ще не звiданого болю, не знаю, та вiдчуваю, що те тужливе вiщування смертi вкраплюе в мою душу вiру в життя: може, то не пiснi, а молитви, благання, ворожба, замовляння вiд куль?

Стою неподалiк у темрявi, спершись на крiс, i слухаю нову вже пiсню, складену, напевне, нинi.