Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Свiдком – доля учительки Шубертiвни. Та й не тiльки ii – доля усiх нас.

На мене дивилися з тупою ненавистю й невблаганною жорстокiстю очi потвори, вона пiд моiм рiзцем ожила, немов пробудилася iз зимовоi сплячки, – iснувала поза моею волею. Я вiдклав коряжину. Не боявся ii, бо мав над нею владу – сам же створив i в кожну мить мiг порубати сокирою або ж викинути у вогонь; зло стало мертвим символом, образом, воно було мною переможене, та все одно вiяло вiд коряжини здавна знайомою моторошнiстю, я повернув ii очима донизу й подався до табору, повторюючи в думцi слова з вiрша, якого нагадав менi батько: «Інший з братом як дiлився, заробив кайдани…» А чого я не подiлив iз своiм братом, батьком, сусiдом, я ж iще тодi нiчого для подiлу не мав, за мене дiлилися iншi, менi ж довелося брати пай…

Дихав торф'яним прiлим запахом бiлий вечiр, дим вiд ватри, немов поземка, вився над сталевою гладiнню озера, тихо й мертво було в тундрi, наче вона занiмiла у страху перед недалекими холодами; хоч би якийсь птах подав голос… Ми мовчки сидiли бiля ватри, гейби поснули, i прокинулися вiд голосу ворона, що тричi каркнув неподалiк на зчахлiй ялицi.

– Повiе незабаром, – промовив Янченко. – Ворон уже позбувся сiмейних клопотiв i виглядае зиму. Вiн вiдлетить останнiй, наближення пурги розраховуе до години. Правда, Веронiко?

– Каррр… – байдуже пiдтвердив ворон.

– Розумiе… Мудра птаха.

Нiхто не вiдiзвався. Напевно, всiх, як i мене, згнiтило враз вiдчуття осамiтнення, воно заскiмлило в моiй душi, немов побитий пес; ворон прикуцнув мiж гiллям i заснув; за вечерю нiхто не впоминався.

Втiм щось зашелестiло у кущах, усi ми стрепенулися: що за звiрина пiдкрадаеться? Захиталася осока, i ми побачили, як до вогнища гусачком, перехняблюючись з боку на бiк, прямують п'ять пухнастих пташенят з вiдрослими крилами.

Ми збентежено переглянулись мiж собою, виминаючи поглядом Пенькова: усi вiдразу зрозумiли, що це за пташенята i чому вони йдуть до тепла.

Мовчанка була тяжка й безпорадна, кожен думав про те, як iх порятувати, i кожен знав, що врятувати не вдасться. Пеньков розгублено поглядав то на одного, то на другого; Янченко сягнув рукою, взяв одну курiпочку i, притуливши до грудей, похухав на неi, пташа витягнуло шийку i, пошубортавши дзьобиком, сховало голiвку пiд полу куртки.