Бо війна – війною…

Нiхто, навiть Юра Нiструл, з яким я завжди на виiздах живу в одному наметi, не отримае вiд мене бiльше ста грамiв трунку на добу. Мою вдачу знають ще вiдтодi, коли я працював в управлiннi завiдуючим складом: нiхто нiколи бiля мене не попасся, не попасався i я, мене обзивали нiмцем, австрiяком, панiкером, який не краде i не дае вкрасти не тому, що чесний, а що боiться потрапити ще раз за дрiт; я на те не зважав i навiть недоброзичливцiв примушував рахуватися зi своiми засадами.

Ощадливо пiдкладаю пiд казанок вiльховi та березовi патики, готую на вечерю кулiш.

Полум’я освiчуе обличчя моiх друзiв, я поглядаю на них, i менi затишно й добре вiд того, що вони бiля мене.

Федоровi, бачу, хочеться розмовляти. Розповiдае вiн цiкаво й дотепно, мае про що. Так склалася в нього доля, що провiв пiвжиття у мандрах, працював навiть на Печоршахтбудi, де робочий контингент складався переважно з колишнiх карних злочинцiв, тож годi було вимагати вiд нього бозна-якоi делiкатностi; мене ще до знайомства з ним попереджували про його нетерпимiсть, грубiсть, та на сьогоднi я встиг переконатися, що грубим вiн бувае тiльки до нероб, хамiв та пiдлабузникiв.

Отже, я вiдчуваю, як йому свербить язик, вiн уже потрiскуе пальцями, щоб привернути нашу увагу, та десь позаду, за моею спиною, хрипить транзистор – це Степан Пеньков накручуе його то на одну, то на другу хвилю; чомусь вiн бокуе, хоч я не дав навiть краем ока зрозумiти, що впiзнав його – табiрного «кума», як називали арештанти оперуповноважених.

А може, i вiн упiзнав мене?.. Транзистор посвистуе, пiвкае, врештi вихоплюеться з нього нiмецька маршова пiсенька з одноманiтним рефреном, «айн, цвай, драй». Федiр нахмарюе чоло, дивиться на мене невдоволено, нiби це я заважаю йому розпочати розмову, й мовить ехидно:

– Переклади, Женю, ти ж у нас полiглот, що воно означае – оте «айн, цвай, драй».

– Раз, два, три, – вiдказую я простодушно, i тут здiймаеться гомеричний регiт.

Федiр вигукуе, хапаючись за живiт:

– Спасибi, Женю, що просвiтив, повiк не забуду!

Я розумiю свiй промах, та менi втiшно, що змiг подарувати друзям крихту доброго настрою коштом власноi наiвностi. Найщирiше смiеться Вiктор; вiн теж, як i я, мае свое вразливе мiсце, тому й радий нагодi посмiятися з мене: у Вiктора двi «правi» руки, обома може писати, а тому не знае нiколи «влiво – вправо».