Бо війна – війною…

Менi вже можна зазирнути хоч краем ока у вiльний свiт: найбiльшого злочинця розстрiляно, останньою кров’ю в нашому таборi змито його слiд на землi – i я зазираю, йдучи в колонi каторжникiв iз шахти, сторожко розглядаюся по боках; до мене мае приiхати мiй брат, якого я полишив дома ще дитиною, може, вiн уже й приiхав, може, десь там стоiть серед людей на обочинi розбейканоi вулицi, але як його впiзнати – минуло ж десять лiт; супроводжують колону червонопогоннi конвоiри з автоматами на грудях, вони ще покрикують «крок лiворуч, крок праворуч – стрiляю без попередження», та я вже знаю, що це вiд завченостi, iм вiдомо, що незабаром багатьох з нас випустять, нам буде повернено волю й честь, тiльки слiз i марно втрачених рокiв нiхто вже не поверне; собаки без угаву гавкають, проте вже не вишкiрюють зубiв, нiби i iм стало вiдомо, що iхнiй всесильний патрон скараний ганебною смертю: я вдивляюся в кожне обличчя, i врештi вдаряються у моi вуха слова з пiснi, яка менi водно спiвалась: «Чуеш, брате мiй!», я повертаю голову i впiзнаю…

Стихла враз пiсня, зiм’яв ii голос Янченка:

– Чого зажурився, старий панiкере? Злякався, певне, що не прилетить вертолiт за нами! Вгадав? Я ж тебе добре знаю… Але ти не падай духом, замешкаемо тут, як той скитальник Михайло.

– То твоi баечки, – вiдказав я.

– Баечки! Я ж бачив його. Чого доброго, за цих десять днiв вiн зачуе нас i прийде по сiль.

– Та хто ж вiн такий – твiй скитальник Михайло? І як це може бути: все життя тут, на безлюддi?

Серпик сонця сховався за горизонт, уже була пiзня година вечора, та ми про спочинок не думали, можна буде вiдлежатися й удень, не велика рiзниця: за якусь годину-двi сонце знову спливе над обрiем i буде лiниво стояти над ним, мляво просвiчуючись крiзь iмлу каштановою, нiби з кiнськоi шерстi збитою кулею.

Неподалiк на курганi застигли бурими купинами яструби; тихо, мов примара, пролетiла над нашим табором полярна сова, комарi облiпили повстю намети i плiвку на бунгалi й люто пищать навколо нас, вимазаних «детою», не можучи доступитися до своiх жертв; пiвкають у кущах карликовоi берiзки лемiнги; над самою водою довкола наметiв прослалася левада, вкрита морошкою, незабудками та iван-чаем, а з недалеких торфовиськ тягне п’янким запахом багна.

Я назбирав сухого гiлляччя й почав розкладати вогнище. Ватра, куховарство – то моя робота. Розподiл продуктiв, i насамперед горiлки, – теж.