Бо війна – війною…

Вiн iде. Жiнка постраждае».

У пана Збiгнева тiльки й було шляхетського, що вуса, закрученi догори спiральками: працював вiн трамвайним кондуктором, проте плебейська посада, яка давала йому можливiсть вивищуватися над людьми – примушувати купувати квитки, штрафувати й виловлювати «зайцiв», – зробила його самовпевненим i категоричним. Малжона Сташка нiколи чоловiковi не перечила, щоб не наразитися на образи, якi завжди чатували в господаря на кiнцi язика крутою лайкою. Два дорослi сини, якi заробляли на хлiб у ковбасному цеху замарстинiвськоi м’ясарнi, жили своiм окремим побитом i дома лише ночували, справно вiддаючи старому визначену ним квоту на прожиток, – у домi на краю передмiстя чутно було вечорами тiльки приглушений голос старого Лукасевича, торохтiння посуду й голосне плямкання за iдою, а ще пискливий дзявкiт покойового песика Нарциса, який сидiв бiля нiг старшого сина i вилизував йому спiтнiлi пальцi.

– Жiнка завжди постраждае, не треба бути великим пророком, щоб таке вгадати, – не змовчала цього разу панi Сташка, i пан Збiгнев вельми здивувався, почувши вiд малжони таку просту й правдиву сентенцiю.

– Як ти аж настiльки помудрiла, що вмiеш розгадувати пророцтва, – мовив не так уже впевнено пан Збiгнев, – то поясни, що означае «студiнь скаженiе».

– Це вже й дурний здогадався б, – пiдвiв голову з-над тарiлки молодший Казик – анемiчний, iз синiми пiдковами пiд очима хлопчина.

– Лябзда ти! – зневажливо кинув батько. – Не зима, а погибель; то треба думати, що у пророчому словi заховано… Отже – «студiнь скаженiе», а «вiн iде»… Хто йде?

– Та хто? Москаль. Кому ще сюди йти? – озвався старший Едвард, червонопикий вiд сироi бичачоi кровi, яку пив у парному цеху замiсть води i тому схожий був на ката – так принаймнi, за його зовнiшнiм виглядом, визначив Михайло.

– О! – вигукнув утiшно старий. – Ти, Едзю, з них усiх наймудрiший: дикий москаль пiде на нашу добру Австрiю i пролле кров.

Михайло слухав розмову зi своеi кiмнати крiзь прочиненi до кухнi дверi й не втручався, та вже на цьому словi Лукасевича не стерпiв:

– А смажить чи сирими iсть? – спитав, заглянувши до кухнi.

Старий не чекав будь-яких заперечень вiд своiх рiдних, а тим паче вiд квартиранта, вiн звiвся зi стiльчика i накокоiжився:

– Ви, русини, тiльки й ждете москаля, щоб нас звiдси випудити!..