Благослови, душе моя, Господа!..

Та кому вдалося зберегти в собi елементарну поряднiсть i вiрнiсть Украiнi, той мае нинi силу випiкати у власнiй душi слiди рабства i, загартований та неволею едукований, стояти за державним кермом.

Тому я звертаюся до вас, дорогi земляки за кордоном, якi уникли наших випробувань, якi не млiли зимовими ночами, очiкуючи вивозу в Сибiр, якi не пiдривали себе фанатами у бункерах, яких не виключали з унiверситетiв за те, що ходили у вишиванках, якi в престижних навчальних закладах, а не в концтаборах, здобували полiтичну й цивiльну освiту, – не ставтеся до нас погордливо й поблажливо i облиште мрii про в’iзд до Киева на бiлих конях, допоможiть пограбованiй Украiнi чим можете, навчiть нас потрiбного сучасного ремесла, а полiтичну дiяльнiсть залишiть тим, якi нинiшню полiтику вистраждали i, навченi вчора, знають нинi, що потрiбно самостiйнiй Украiнi, а про що слiд забути.

Гай-гай, я ж бо залiз у такi жахи, а ми ж, гiмназисти, мали ще й свята.

Хiба то не свято – щоденно споглядати, як гiмназiйним коридором проходить величний професор Богдан Левицький-Штраус, знаменитий украiнiст i германiст! Вiн мене ще не вчить, вiн випускае матуристiв, але я знаю – буде вчити, хоч i не пiдозрюю, що колись аж так заважить у моему життi його наука: втiшений письменницькою славою, я буду вдячно молитися за його душу i – зацькований компартiйною ордою – проклинатиму його за те, що спрямував мене на лiтературний шлях.

Того я ще тодi не знав, а вiн проходив коридором – маестатичний Штраус (матуристи шепочуться по кутках: «Штраус палить на iспитах, Штраус… Штраус… Штраус!..») – iде, зiгнувши в лiктi руку i звiвши ii кулаком до пiдборiддя, потрясае нею, зловтiшно вимовляючи впiвголоса: «Я тобi дам Штраус, о-о, я тобi дам Штраус!»

Та я не боюся його, втiкаю з уроку математики, якоi не знаю i знати не хочу, i, припавши до дiрки вiд ключа, дивлюся на Штрауса, який читае лекцiю з украiнськоi лiтератури в матуральному класi, слухаю, завмираю i до знемоги насолоджуюся поемою Івана Франка «Іван Вишенський».