Марго та сексот

– Северние крiветкi…

– А й спробую! Ви, мужики, нежадiбнi, та й у мене е чим вас пригостити. Ви копчених в’юнiв коли-небудь iли? Отож-бо! Я вам – до пива – по в’юнчику…

– Нiчого собi, в’юнчик! І де такi ловляться?

– Та у наших мгарських озерах ще й не такi ловляться… А давайте я вам, хлопцi, до пива трохи своеi домашньоi плесну. Чого це – нi? Вона у мене стократ краща за казьонку.

Слово за слово… Владлен слухав i розумiв, що у кожного е своi блохи, та нiкому вигнати, а ось ця мгарська самогонка свое зараз зробить.

І вже за годину вiн утямив, що отой вишколений чоловiк з росiйською говiркою приiхав до начальника модельного цеху святкувати день смертi товариша Сталiна. Вони, бач, цей день вважають святом.

– Хлопцi, i як же воно так? Ми ж тут, як почули по радiо про смерть такоi людини, то баби ревище зчинили, адже Сталiн таку вiйну виграв, – допитувався у вже захмелiлих друзiв дядько з Мгаря. – А ви, бач, святкуете… Та ще й кожного року.

– Якби вiн не дав жабi цицьки, ми б з товаришем до амнiстii не дожили, – сказав начальник цеху.

 – Це в Англii на честь коронацii – амнiстiя, i так – кожного року, а ми б сидiли вiд дзвiнка до дзвiнка…

Отакоi, так цей начальничок iз тих, хто строк мотав, вловив Семга. А якщо пiсля смертi Сталiна потрапив пiд амнiстiю, значить – iз полiтичних, мабуть, по 58-й статтi проходив. Бути того не може, щоб вiдповiднi органи його не тримали на гачку. Шкода, що вже давно перевалило за 5 березня 53-го року. Був би живий Сталiн… Хоча, геть! Тодi ж бо оцi двое десь, може, у тайзi лiс валили, i святкувати iм було б нiчого.

Але чому нi Хрущов, нi теперiшнiй Леонiд Іллiч за такi ось розмови не брали за барки. І, виходить, не пiймавши, нiчого скубти… Нiкому писати папiрця про цю розмову i про свято смертi. Жаль! І тут крiзь роздуми вiн вловив фразу, яка зiрвалася з вуст того, вишколеного:

– Знаете, Солженiцин в свойом «Гулаге» сказал: «Победы нужны правительствам, поражения нужны народу. После побед хочется ещё побед, после поражения хочется свободы…»

– Щось я не второпав, а навiщо народу потрiбнi поразки? – мотнув головою дядько, наче загнузданий кiнь.

– Нема чого розумiти, – рубонув начальник цеху. – Ти подивись на нiмцiв. Невже не вловлюеш, що вони пiдуть угору, бо очистилися?

Єсть! Ось вони! Цi слова Владлен виудив, наче велику й поживну рибину iз глибокого озера. А який рибалка не радiе справжньому улову?! Знав, за початком i дiло станеться.