Без козиря (збірник)

Коногони, з товстими петлями арапникiв на шиi, з виглядом уже повiшених, грiзно вертiли очима й пiдсилювали свое обурення крутими словами:

– Вам-то нiчого, що за два мiсяцi i досi не заплатили, а ми скоро виздихаемо!

– Уже й виздихаемо, – крутив докiрливо головою Задоя. – Конешно, розцiнки малуватi: вiйна. Страна бедная стала.

– Нехай у тебе позичить. А ми дурно працювати на буржуiв не будемо!

– Попросять. – І Задоя кивнув догори. Над головами на естакадi маячив солдат у касцi й з багнетом за плечима.

– І ми колись iх попросимо. Думаеш, навiки це?

Байда розповiв уже про свое звiльнення. Почуваючи пiдтримку з боку шахтарiв, вiн тепер дав волю своему обуренню. Його бас гудiв голоснiше за всiх i збуджував iнших:

– Треба тiльки купи держатися.

– Що вони тодi зроблять з нами?

– Якби ж усi так!

Треба було, щоб про це хтось крикнув голосно, i вони безпорадно озиралися довкола. Час уже було спускатися в шахту, проте шахтарi все ще топталися у дворi, не знаючи, на що зважитися.

– Як був ревком, тодi знали…

Хтось iз заднiх гукнув:

– Максим Мостовий!

Голови, як на раптовий пострiл, повернулися на голос.

Кiлька днiв тому на шахтi пройшла поголоска про втечу Мостового iз тюрми, але в це не вiрили. І от вiн з'явився. В шахтарiв заiскрилися очi, наче iм прибуло сили. Де ж вiн? За звичкою озирнулися до ворiт, але побачили тiльки каски й папахи, зирнули в iнший бiк, де пiд сонцем жеврiли iскрами вали вороного вугiлля. Мiж ними ступав Максим Мостовий.

На ньому була незмiнна потерта шкiряна куртка i такi ж потертi чоботи, що по щиколотку грузли в штиб. Вiд широкого козирка на Максимове обличчя падала бузкова тiнь, пiд очима були синцi, але вiн посмiхався. Шахтарi розступилися. Мабуть, Мостовий не знае, що тут повен двiр варти й нiмцiв. Ага, помiтив! Чому ж вiн не тiкае? Шахтарi, захопленi з такоi вiдваги i пройнятi почуттям небезпеки, обступили його тiсним кiльцем. Дехто простягав руку, дехто по-приятельському штовхав пiд бiк.

– Та обережнiше, чорти, мене вже й без вас наштовхали. Чого це ви носи повiсили?

– Та ти що, не знаеш про новий наказ?

– Розстрiлами залякують? – І Максим кивнув на естакаду, на якiй стояв Ганс i завбачливо дивився в iнший бiк.

– Ти того не бiйся, – шепнув на вухо Байда.

– А чого нам боятися окупантiв? Ми дома, нехай вони бояться, бо не сьогоднi-завтра, а доведеться п'яти салом намазувати. Все ото вiд безсилля, товаришi, накази iхнi.