Без козиря (збірник)

У вас есть плохой робiтник, – i вiн знову зачитав декiлька прiзвищ, мiж якими голова спiлки почув i свое.

– Для них ми iммер знаемо много лютше мiсце. – Лейтенант звiвся з-за столу i, пристукуючи пальцями по столу, закiнчив: – Термiну даваю один день до вечiр. Завтра я буду командував сам, без президент! Ми прийшов давить большевiков, а не читати ваша прокламацiя!

З непокритою головою Лук'яненко вийшов на вулицю i першим побачив Задою.

Крiпильник сяяв вiд задоволення.

– Чув? – кинув вiн ще здалеку. – Завтра стаемо на роботу! Нiмцi народ акуратний – ледарiв не люблять!

На другий день шахта почала працювати.

Довiдавшись про загрозу нiмецького коменданта i про список, Гордiй Байда збентежився. Тепер вiн щохвилини чекав, що його схоплять. «Де, скажуть, син?» І може, ще поведуть зв'язаним через селища i мордуватимуть, як бiльшовика.

На другий день на порозi справдi з'явилось двое нiмцiв з рушницями.

У Байди неприемно затрусилися ноги. Не давши навiть переступити солдатам порога, вiн, виправдуючись, мов на допитi, поспiшно заговорив блiдими губами:

– Хiба вiн малий! Пробував умовляти, а тепер дiти дуже слухають батькiв?

Солдати штовхнули його з дороги й ступили до хати.

Один був кремезний, з похмурим, вузлуватим обличчям, з круглим великим носом. Вiн був набагато старший за другого, блакитноокого рожевого хлопця з вицвiлим, як у пастухiв, волоссям. Вони окинули допитливими поглядами вогку землянку. Ілько злякано клiпав над мискою. З недонесеноi до рота дерев'яноi ложки капала на стiл сiра юшка. Харита в позi приреченоi до страти прикипiла до долiвки серед хатини.

– Рефольвер! – сказав старший солдат, не слухаючи Байди, i багнетом пiдняв на лiжку тверду засмальцьовану подушку. Молодший зазирнув у пiчурку.

– Ружiе надо!

Байда, все ще не розумiючи, чого вони прийшли, продовжував виправдуватись:

– Ось спитайте староi. Харито, хiба я йому не говорив – на загибель iдеш i нас пiд бiду пiдводиш!

– Хiба в нього свого розуму немае? – проговорила Харита, не сходячи з мiсця, лише ворухнувши пересохлими блiдими губами.

 – Тiльки що нежонатий.

– Ружiе надо! – повторив молодий солдат i заглянув через порiг до хатини.

Байда нарештi зрозумiв, чого вiд нього хочуть солдати, i знизав плечима:

– Яке там оружiе! Зроду-вiку в хатi не було. Нема, нема! – i для бiльшоi зрозумiлостi замотав головою. – Нема, нема оружiя. Шукайте! – Вiн навiть сам почав перетрушувати свое збiжжя, що тхнуло важким, прiлим духом.