Поміж двох орлів

 – Та й не лежить моя душа до черенчого життя! А насильно, ви самi так кажете, нiщо не любе Боговi! І до того ж…

– Що?

– Я хочу з вами порадитися.

– Я тебе уважно слухаю, – заохотив брат Амвросiй.

– Пан гетьман скоро вiдправляеться на вiйну i запросив мене вступити до його вiйська.

Почувши таке, монах уважно подивився на Тараса. Не по роках дужа мускуляста фiгура могла будь-кого збити з пантелику щодо вiку Тараса, не лише Жолкевського, котрий не знав його. Тому Амвросiй повiрив одразу.

– А ти?

– Я хотiв запитати вас, перш нiж вирiшити остаточно.

– І що тобi пообiцяли?

– Що нiхто бiльше не заставить мене працювати на Мошка; я одержуватиму платню за службу.

– З ким iде воювати гетьман Жолкевський? – поцiкавився монах.

– З Московiею.

– Ну, це не новина. Пам’ятаю, рокiв чотири тому король вже воював з Москвою, коли направив туди якогось Дмитра. Тепер знову?

– Так.

Амвросiй важко опустився на лаву. Останнiй рiк його мучили болi у колiнах i довго стояти вiн не мiг.

– Що скажете? – запитав Тарас.

– А що сказати? А чи вона тобi потрiбна?

– Хто?

– Не хто, а що. Ця вiйна? Я розумiю короля. Вiн хоче вiдняти у тамтешнього царя своi землi. Польний гетьман Жолкевський стане коронним гетьманом Жолкевським. А тобi це навiщо?

– А що менi тут робити? Самi знаете: Мошко нi вiд мене, нi вiд матiнки не вiдчепиться. А якщо я буду на службi в пана гетьмана, то вiн залишить матiр у спокоi.

– Мати знае?

– Нi. Ще нi. Я… Що скажете?

Брат Амвросiй деякий час сидiв мовчки, потiм мовив:

– У Письмi сказано: «Краще вдаватись до Господа, нiж надiятися на вельмож». Я можу тобi дати пораду, але якщо ти вибереш дорогу Бога. Тут же я не в змозi нi заохочувати тебе, нi вiдмовляти.

Тим часом дощ закiнчився – так же несподiвано, як i почався. Брат Амвросiй задоволено хмикнув: дiрявий дах на цей раз витримав негоду.

– Пiду я, – зiтхнув Тарас. – Мати, напевне, хвилюеться.

Вiн натягнув на голе тiло ще мокру свитину, мерзлякувато зiщулившись.

– Замерзнеш, – похитав головою монах.

– Дорогою висохну. А завтра я прийду, – на прощання кинув хлопець i залишив Амвросiя самого.

У недiлю вiн так i не наважився зiзнатися матерi про свiй намiр пiти до вiйська, а вранцi в понедiлок, прихопивши з собою нехитру iжу – хлiб, цибулю i ту ж таки рибу, разом з чоловiками села вiдправився до Жовкви на будiвництво костелу.