Отроки княжича Юрія

А скiльки у Сараю бував мiй майбутнiй тесть??[8 - Ярослав Ярославич (1230–1271) – тверський князь, батько Ксенii, дружини Юрiя Львовича.] Тому, други, те, що монголи час вiд часу набiгають на нашi землi, – не найгiрше з того, що ми могли б мати, – закiнчив Лев.

Вiн обвiв поглядом присутнiх i додав:

– Правда, й набiгiв на землi Москель останнiми роками майже не було.

– Чому? – здивувався Богумил.

– Митрополит стверджуе, що це завдяки його клопотанню i животворнiй силi благоi вiстки, котру вiн особисто приносить у намет хана.

– А насправдi? – запитав Римонт.

Йому, як майбутньому ченцю, було неприемно слухати такi слова. Римонт вважав, що саме Боже слово зумiе звiльнити Русь i Литву вiд монгольського покровительства.

– А насправдi причина досить прозаiчна, – пояснив княжич. – Там просто нiчого грабувати. Лiси i болота, у яких живе чудь i меря. От де третi-четвертi сини киiвських князiв побудували мiста, там щось i е, а куди вони не добралися – там досi чудь i меря. Той самий посланець митрополита повiдомив, що хан Менгу дозволив вiдбудувати якусь Москву, що лежала сорок рокiв у згарищi.

– Навiщо?

– Зробив центром свого улусу. Щоб було де збирати данину. І щоб мiй майбутнiй шуряк?[9 - Шуряк – брат дружини. Тут мова iде про Святослава Ярославовича.] не дуже пiднiмав голову у себе у Тверi.

– Так, – протягнув Глiб. – Пiсля почутого поразка вiд Лешека вже не виглядае такою фатальною.

– Тим бiльше, що вона не перша i, що найгiрше, не остання.

У цей час поли намету вiдхилися, i разом з холодом всередину увiйшов ратник з охорони Лева Даниловича.

– Я вiд пана, княжичу, – сказав вiн. – Тебе i сотника Глiба князь кличе до себе.

Присутнi перезирнулися. До теперiшнього моменту Лев Данилович кликав або одного лише Юрiя, або ж разом з Римунтом. Простого соцького звав уперше.

Юрiй пiдвiвся.

– Що ж, йдемо, Глiбе! – сказав вiн. – Князь кличе!

Вийти з теплоти на пекучий мороз дуже важко, але на щастя молодих людей княжий намет стояв неподалiк, тому вони швидко подолали стоптаний дружинниками снiг i з’явилися перед князем.

– Батьку?

Лев Данилович продовжував сидiти за столом. На подив сина, князь заговорив не з ним.

– Глiбе! Хочу тобi доручити важливу справу, – сказав Лев.

– Говори, князю! – схилив голову Глiб.

– Завтра ми пройдемо через городище Щекотiв. Хочу залишити тебе його воеводою.