Отроки княжича Юрія

– Лешек не пробачить нам нашого походу. Боюся, що все найгiрше попереду.

– Вмiеш ти заспокоiти!

– Та я навiть i не намагався, – зiзнався Володимир. – Знаю лише одне: неприемностi для нас тiльки починаються.

Попри усi своi дii Мстислав Данилович завжди пiдтримував брата Лева. Навiть тепер, коли повертався з невдалого походу на полякiв, вiд участi у якому як мiг вiдмовлявся iз самого початку, вiн щиро жалував за тим, що саме Лев втратив найбiльше: i дружини вiн поклав найбiльше, i поляки не дадуть йому спокою, i в очах заздрiсних сусiдiв престиж правителя похитнувся.

– Пора б табором стати! – сказав Мстислав, змiнюючи тему. – Дружина стомилася.

– А це ти своему братовi скажи! – вiдказав Володимир. – Вiн, судячи з темпу, хоче вiдпочити саме у Львовi.

– А ось цього разу ти, певно, помилився, – майже весело сказав Мстислав.

– Чому?

– Я бачу Глiба.

Володимир привстав на стременах. Дiйсно, вiд голови колони до них наближався вершник, у якому вiн упiзнав соцького дружини княжича Юрiя. За час походу Володимир Василькович встиг проникнутися повагою до цього юнака, адже навiть у битвi, що закiнчилася так неславно для русичiв, сотня Глiба трималася стiйко i зазнала найменших втрат, у той час, коли iншу дружину поляки нищили, як хотiли.

Глiб зупинив коня, з повагою злегка вклонився.

– Великий князь вирiшив дати дружинi вiдпочити, – повiдомив вiн. – А князiв луцького i волинського запрошуе до себе.

Але спочатку князi прослiдкували за розмiщенням свого вiйська, перевiрили дозор. Звичайно, краще було б заховатися вiд зимового вiтру десь у лiсi, а не посеред заснiженого поля, але доводилося рахуватися з небезпекою нападу численних польських загонiв, котрi верховний князь Лешек вислав навздогiн вiдступаючим русичам.

А князь перемиський, галицький, белзький, верховний правитель Галицько-Волинського князiвства, хоч i запросив до себе братiв, та насправдi не бажав нiкого бачити. Останнi подii змусили Лева докорiнно змiнити свое стале вiдношення до оточуючих.