Отроки княжича Юрія

Ганебна поразка остаточно розсварила братiв. Навiть тепер, коли русичi поверталися додому, увесь час вiдчуваючи дошкульнi удари полякiв. Ще недавно едине вiйсько розсипалося на три нерiвнi частини: монголи, дружинники Володимира i Мстислава та залишки дружини Лева. Саме ця роздробленiсть i дозволяла полякам майже безкарно нападати на русичiв. Зараз же Лев Данилович iхав десь попереду i не хотiв нiкого з братiв бачити, а Володимир з Мстиславом посерединi розтягнутоi колони на чолi своiх воiнiв також не спiшили нав’язуватися розгнiваному старшому братовi.

У той час, коли князь Лев Данилович на самотi переживав свою поразку та роздумував про ii причини, волинський i луцький князi трималися разом. Але i вони не оминули теми минулих подiй. Майже ровесники, останнiм часом вони зблизилися, одночасно вiддаляючись вiд князя Лева. Цьому сприяла та обставина, що резиденцii Мстислава i Володимира роздiляла менше нiж сотня верст, у той час як до столицi Лева шлях був удвiчi бiльшим. Той факт, що обидва князi були категорично проти цiеi польськоi авантюри i лише наказ Лева, пiдсилений грамотою Ногая, змусив Володимира i Мстислава прийти на допомогу старшому братовi, зблизив iх.

– І що ти про все це думаеш? – запитав Володимир, теплiше загортаючись у плащ.

– Чесно? – поцiкавився Мстислав.

Йому також було холодно вiд пронизливого зимового вiтру i незатишно вiд усвiдомлення упущеноi перемоги.

– Інакше краще промовчати.

– Якщо чесно, то у тому, що сталося, виннi ми всi.

Володимир Василькович дивно всiм тiлом повернувся до Мстислава, вiд чого його кiнь не зрозумiв намiрiв господаря i в нерiшучостi зупинився.

– Дивно менi це чути вiд тебе, – признався вiн. – Як на мене, то в усьому винна Констанцiя.

– А це чому? – здивувався Мстислав. – Я, звичайно, нiколи не палав любов’ю до невiстки, але, можливо, я чогось не знаю.

– Чому не знаеш? Дочка короля не могла змиритися з думкою, що не е королевою. Адже Ногай так i не удостоiв твого брата титулу короля.

– Ти про смерть Болеслава Стидливого?

– Саме про Стидливого. – Володимир сплюнув. – Не забивав би голову всiлякими дурницями i понароджував би побiльше синiв, не виникла б ця ситуацiя.

– Що тепер? – запитав Мстислав, чудово розумiючи, що оце «що тепер» не залежить нi вiд Володимира, нi вiд нього самого; лише Лев вирiшуе, що з ними всiма буде потiм.