Отроки княжича Юрія

На превелике здивування Богумила i Глiба (i не лише iх!) новоприбулих зустрiв церковний передзвiн. Враженi подорожнi увiйшли у Киiв. Не посвяченi у дiйсний стан речей, вони бачили, що мiсто поволi вiдроджуеться у великих муках. Але нi Богумил, нi Глiб, нi тим бiльше тверичанин Михайло не знали, що довелося зробити воеводi Киева Ратибору за цi роки, вiдколи князь Лев Данилович поставив його на мiсце намiсника киiвського князя. Пiкантностi цiй ситуацii надавало те, що саме за дочкою тодiшнього князя Ярослава Ярославовича теперiшнiй князь i вiдправив це посольство.

Але нiхто цим не переймався. Бiля розбитих Золотих ворiт прибулих зустрiла сторожа, поставлена швидше для годиться, анiж для варти, i дiзнавшись, хто такi, супроводили iх на Гору. Саме туди перебрався новий воевода, покинувши звичний йому Подiл, а з ним i нечисленнi бояри. Так поволi Киiв почав вiдроджуватися.

І Богумил, i Глiб знали Ратибора ще вiд часiв проживання у Тустанi, куди той час вiд часу приводив поповнення. Звичайно, воевода навряд чи запам’ятав двох хлопчакiв, якi завжди пленталися помiж ногами ратникiв у даремнiй надii отримати вiд тих хоч якусь зброю.

– Це ж треба, як летить час! – вигукнув вiн i буквально згрiб у обiйми спочатку Богумила, а затим i Глiба. – Та останнiй раз я бачив вас обох худими i вiчно замурзаними хлопцями, якi ще жодного разу не покидали Тустанi! А тепер дивись – аж до Киева дiсталися! І не просто дiсталися. Ще й з такою поважною мiсiею!

– Ти знаеш? – здивувався Богумил.

– Земля чутками наповнена, – ухилився вiд прямоi вiдповiдi Ратибор. – Вся руська земля говорить, що княжич Юрiй вже засидiвся серед холостякiв.

Це розсмiшило Глiба.

– Так, – пiдтвердив вiн. – От тiльки ми не помiтили у княжича великого бажання одружуватися.

– Важка ноша випала князям, – згодився Ратибор. – Куди вже нам, смертним, до цього. Але чого це я? Ви, напевне, стомилися. Та навiть не напевне. Знаю, яку дорогу вам довелося проiхати.

Пропозицiя воеводи Ратибора пiдоспiла дуже вчасно, адже подорожнi дiйсно стомилися. Вiд постiйного сидiння на конях турбувала спина, а у Глiба вiд безперервного переживання про ймовiрний напад розбiйникiв до того ж розболiлася голова. У такiй ситуацii навiть iжа вiдходила на другий план. Лише б дiстатися до лiжка.

Зрештою, воевода Ратибор виявився гостинним i ненав’язливим господарем.