Настане день, закінчиться війна…

Вже засiяли спраглу до зерна землю, природа, змучена довгими холодами, якось одразу вибухнула неймовiрною зеленню i, неначе злякавшись цього, завмерла цвiтом.

Якось перед Зеленими святами Теодор зустрiв Палазю Панько, яка поверталася додому з городу. Мiж молодими людьми вже давно була симпатiя, яка, однак, не переростала у щось бiльше. Засмужний, згадавши раптом, що йому вже двадцять п’ять рокiв, несподiвано для Палазi, та й для самого себе, сказав:

– Палазю! У недiлю я прийду зi сватами.

Дiвчина вiд несподiванки вiдкрила рота, враз почервонiла й опустила очi.

– Присилати сватiв чи виженеш?

Палазя так i стояла з похиленою головою, нiчого не говорячи, лише ледь помiтно кивнула.

– От i добре! – зрадiв Теодор. Вiн чомусь боявся, що дiвчина вiдмовить йому. – Іди додому, пiдготуй батькiв. А я скажу своiм.

На цьому розiйшлися. Теодор повагом крокував додому, неначе «порадний» господар, а Палазя побiгла подiлитися радiсною звiсткою з мамою.

Пробiгаючи повз ворота Процiвих, вона наштовхнулася на Семка.

– Фу, злякав!

Процiв задоволено усмiхнувся.

– Куди так спiшиш? – загородив вiн дорогу.

– Семку, пусти!

– Пущу, якщо прийдеш в недiлю на танцi. Прийдеш?

Палазя якщо i ходила на танцi, то не через Семка, i було дивним, що вiн ставив саме таку умову.

– Нi, не прийду.

– Чому? – удавано здивовано запитав Процiв, хоч на iншу вiдповiдь i не розраховував.

– Замiж я виходжу, ось чому.

Палазя сказала це i злякалася. Не своiх слiв, а виразу обличчя сусiда. Усмiхнена, дещо зневажлива маска враз неначе спала, i перед дiвчиною з’явилося перекошене гнiвом обличчя. Вiд несподiванки вона аж вiдступила на крок.

– Замiж? – прошипiв Семко. – За кого? За цього голодранця?

– Нi, за Засмужного, – поправила Палазя.

– Та я про нього i говорю.

– Засмужнi не бiднi, i ти не маеш права називати iх голодранцями.

– А якi вони? Багатi? От ми багатi, а вони… Що iхнi морги проти наших! Та ти у мене купалася б у маслi, а у них будеш гарцювати з ночi до ночi.

– Не все, Семене, вимiрюеться моргами.

– То ти вже вирiшила?

– У недiлю чекаю сватiв.

Процiв постояв ще якусь мить, потiм криво усмiхнувся i вiдступив вбiк.

– Тодi iди, – сказав вiн. – Але запам’ятай, що мене ви ще згадаете i будете цiлувати менi ноги.

Злякана такими словами Палазя мовчки пройшла мимо.