Настане день, закінчиться війна…

Тому Михайло Король зустрiв тут корисне середовище для своiх iдей.

Наприкiнцi виступу адвокат роздав присутнiм книги i пообiцяв i надалi захищати iхнi iнтереси у судi (якщо, не дай Боже, до цього дiйде) i в Галицькому сеймi, послом до якого ось уже десяток рокiв був Михайло Король.

На цьому зустрiч з адвокатом завершилася. Присутнi розбилися на окремi групи. Хтось пiдiйшов до прибулого зi своею проблемою, хтось на ходу переглядав отриману книгу, а бiльшiсть поволi покидала кiмнату. З останнiми була i нерозлучна четвiрка.

– Теодоре! – сказав вiн. – Пiдiйди сюди!

Здивований Засмужний заховав люльку назад у кишеню, зняв шапку i зiткнувся з Семком, що саме виходив. Вони деякий час стояли один проти одного, нiхто не хотiв поступатися, аж Саламон владним голосом наказав Процiву вiдiйти.

– Прошу, пане адвокат, познайомитися: новий член товариства Теодор Засмужний, – представив Лев Саламон.

Теодор хотiв було заперечити, що вiн ще не вирiшив, чи вступатиме до товариства москвофiлiв, але доктор Король живо потиснув йому руку.

– Радий, що нашi ряди поповнюються такими людьми, – говорив вiн. – Отець розповiдав про вас багато хорошого, Теодоре. Як, до речi, вас по-батьковi?

– Ми не звиклi до цього, – пробурмотiв Теодор.

Вiн був спантеличений таким поворотом розмови, коли без нього самого його таки зарахували до поки що незнайомого йому товариства.

– Микитович, – пiдказав Лев Саламон.

– Отож, Теодоре Микитовичу, радий вiтати у вашiй особi ще одного представника Кам’янки Лiсноi у нашому товариствi. Гадаю, ми ще неодноразово побачимось. Якщо у вас виникнуть якiсь проблеми, ласкаво запрошую вас до себе у контору. Чим зможу – допоможу.

Теодоровi нiчого не залишалося, як подякувати i покинути школу. На подвiр’i на нього чекали друзi.

– І що ти вирiшив? – запитав Осип.

– А ви?

– Ми бiльше сюди не прийдемо, – за всiх вiдповiв Михайло.

Засмужний кивнув головою.

– А ти?

Теодор розповiв про останню розмову зi священиком.

– І що ти вирiшив?

– Менi нiкуди дiватися, – сказав Теодор. – Не можу пiдвести отця.

– Ну, дивись, – мовив Максим. – Роби, як знаеш. У мене, примiром, на такi дiла немае часу. Сам знаеш: городи, конi, лiс.

Життя, тим часом, протiкало своiм руслом.