Настане день, закінчиться війна…

Мама сказала, що з такими людьми як вiйт конфлiктувати не треба, покликала невiстку i, не зважаючи на заперечення сина, почали заставляти стiл наiдками.

Як i передбачав Іван, повернення до сiльського життя було важким i тривалим. І хата йому здавалася маленька й сумна (касарнi драгунiв були великi й веселi), i селянський одяг вже не виглядав таким ошатним як вiйськовий мундир, i повсякденна iжа не була такою смачною.

Але помалу Теодор змушений був звикати до всього. Роботи в селi було багато завжди, навiть зимою.

Іван подiлився з ним своею давньою мрiею: побудувати власну хату.

– Ти невдовзi також оженишся, – говорив брат i, зустрiвши здивування Теодора, додав: – Звичайно, женишся. Сам бачиш – хати вже зараз нам не вистачае. А ще Юрко на пiдходi.

Теодор змушений був згодитися з доводами старшого брата, й увесь сiчень вони возили з лiсу колоди. Тепер вони лежали за стодолою i сушилися на поки що скупому зимовому сонцi.

З Палазею Панько Теодор зустрiчався декiлька разiв, i цi зустрiчi були для нього приемними i багатообiцяючими.

В ii очах вiн виглядав людиною освiченою i знатною. Ювiлейний хрест придав йому певного шарму, i оскiльки у селi нагороджених було лише трое, Теодор виявився поза конкуренцiею.

Наступноi ж недiлi пiсля повернення вiн пiшов до церкви й одразу пiднявся на хори.

Життя поволi поверталося у свое русло.

Якось пiд час Великого посту пiсля вiдправи Теодор Засмужний зiбрався вже було залишити церкву, щоб разом з родиною поiхати додому, як священик попросив його залишитись.

Оскiльки це було не вперше, Теодор переказав Івановi не чекати його. Додому добереться якось сам. Вiн почекав, поки Лев Саламон переодягнеться.

– Зайдемо до мене, – запропонував отець i, не чекаючи вiдповiдi, покинув церкву.

Теодоровi нiчого не залишилося, як крокувати поруч.

У себе вдома на плебанii отець сказав жiнцi «щось перекусити», а сам, залишивши Теодора самого у великiй кiмнатi, зайшов у сусiдню, звiдки з’явився майже одразу ж, в однiй лише сутанi.

– Сiдай, Теодоре! – запропонував вiн крiсло з високою спинкою.

Сам сiв на друге. Їх роздiляв невеликий дубовий стiл, на якому лежала якась церковна книга, назви якоi Теодор не прочитав.

– Я, Теодоре, знаю тебе давно, – говорив Саламон. – І придивляюся до тебе також давно.

– Навiщо? – запитав Засмужний.

– Я хочу знати, хто ти? Чим ти дихаеш?

– Я вас не розумiю, отче, – признався Теодор.

– Зараз поясню. Ти служив у вiйську, у драгунах, нагороджений цiсарем.