Настане день, закінчиться війна…

Дорога була чудовою, сани швидко помчали, i невдовзi виникли покритi снiгом крайнi хати. Тут Теодор подякував вiйтовi i злiз iз санiв: до рiдноi домiвки залишилося зовсiм мало.

Зустрiч вдома була не менш щирою, нiж минулого року. І знову всi були вдома, у колисцi навiть мирно спав новий член родини.

Усi домашнi одразу заметушилися, намагаючись догодити так довго очiкуваному гостю, але Теодор iх зупинив.

– Не треба менi догоджати, – говорив вiн. – І, мамо, я не голодний. Лише зранку нас востанне нагодували.

Дванадцятирiчний Юрко, що встиг за цей час закiнчити своi два класи школи i завдяки престижнiй службi середнього брата стати ватажком мiсцевих шибайголiв, запитав:

– Дорку! А де твоя щабля?

– Залишилася у полку, – пояснив Теодор. – І кiнь там залишився. Нiчого не вдiеш – демобiлiзацiя!

– Ой! – сплеснула руками мама. – То ти iз Добросина пiшки йшов!

– Ну, скажемо, не всю дорогу пiшки, – заспокоiв Теодор. – Вiд церкви мене пiдвiз сам вiйт.

Це дiйсно було новиною. Небагато могли похвалитися такою «честю».

– Я оце думаю, що це з ним сталося? Та вiн у нашу сторону навiть не дивився!

Брат Іван пояснив:

– Тут е два моменти. По-перше, ти зрiс в очах сусiдiв. Як-не-як, служив у драгунах – це престиж. Згадай дiда Овсiя. Коли вiн служив – а повагою користувався до останнього дня. І по-друге, тиждень тому якраз на Введення його пiсля служби Божоi нагородили хрестом цiсаря.

Теодор усмiхнувся.

– Нiчого, довго у невiданнi йому не бути, – сказав вiн i, розстебнувши куртку, зняв ii.

Усi побачили на мундирi Теодора жовтий хрест. З несподiванки мама аж перехрестилася, неначе до iкони, брат Іван мимоволi випрямив спину, а Юрко так i застиг з вiдкритими очима i ротом.

На правому боцi грудей жовтiв круглий значок вiдмiнного кавалериста, що його Теодор отримав ще два роки тому.

– І Засмужнi чогось вартi, – гордо мовив Теодор. – Не лише Процiв мае заслуги перед цiсарським троном.

На що Іван засмiявся.

– Боюся, ти був останнiм, кого пiдвозив Ілько. І, здаеться менi, у його особi ти нажив собi лютого ворога, – сказав вiн.

– Чому? – здивувався Теодор. – Здаеться, я не претендую на його винятковiсть. У нього – цивiльна нагорода, у мене – вiйськова.