Настане день, закінчиться війна…

Дорогою вона зустрiла стриечну сестру священика Наталiю, яка провадила його домашне господарство, дiзналася, що i та йде до сповiдi. Так удвох вони i рушили до церкви.

Теодор Засмужний повагом злiз з воза, прив’язав поводи до ближчого дерева, кинув перед кiньми траву.

Тепер можна i привести себе у належний вигляд. Вiн обтрусив i без того чистий пiджак, почистив шматком тканини чоботи.

Це був молодий високий красивий юнак. Буквально декiлька днiв тому йому виповнився двадцять один рiк. Таким чином вiн став повноправним господарем.

Але гордiсть, якою переповнювало його ество, виявилося уперемiжку з великою вiдповiдальнiстю: тепер вiн вiдповiдав за матiр i молодшого брата, тим бiльше, що старший брат зараз служить у вiйську i повернеться лише восени.

– Дорку! А Дорку! – хникав поруч Юрко.

Видно, вiн вже давно кликав брата.

– Ну?

– Пусти мене до хлопцiв.

– А ти гуляти сюди прийшов?! Будь коло мене.

– Та ти сам мамi говорив, що менi не можна на хори.

– То замiсть того лови бавитись?

– Чому лови? – не зрозумiв Юрко.

 – Ми будемо гарно стояти бiля церкви. Всерединi i так мiсця всiм не вистачить.

Що правда, то правда. Теодор захоплено подивився на величну споруду церкви. Так, жителi Кам’янки Лiсноi можуть гордитися, що у iхньому селi е така церква. Побудована у формi рiвного хреста, вона пiднiмаеться куполом вгору на тридцять сажнiв. Теодор гордився з того, що i вiн приложився до ii будови. Правда, мурувати вiн не встиг, зате майстер Якiв Хомик найняв його у свою бригаду для малювання стiн.

Церква була велика, але сьогоднiшнього дня навiть вона не в змозi прийняти усiх бажаючих потрапити всередину.

– Ну, Дорку!

Теодор зверху поглянув у благальнi очi молодшого брата:

– Якщо менi чи мамi хтось пожалiеться, що ти поводив себе…

– Нiхто не пожалiеться, – перебив його Юрко i прожогом кинувся до знайомих хлопчакiв, слушно припустивши, що дозвiл бути вiльним отримано.

Теодор Засмужний оглянувся, серед численних вiрних побачив своiх однолiткiв, якi живо щось обговорювали.

Молодий чоловiк направився до них.

Привiталися. Вони були знайомi iз самого дитинства – Михайло Березовець, Осип Бучма, Максим Холод та Теодор Засмужний; разом ходили до мiсцевоi школи, правда, Теодор единий закiнчив усi чотири класи; разом пасли почергово корiв та коней; тепер же вони неодноразово зустрiчалися то на косовицi, то десь на весiллi, а найчастiше ось тут бiля церкви. Так вийшло, що цю четвiрку зв’язувала якась невидима нитка.