Настане день, закінчиться війна…

Замiсть того, щоб вигнати iх зранку на пасовисько (як це бувало кожного дня), у стайнi нанесли скошеноi напередоднi трави i залишили самих. Це хоч i було смачним, але аж нiяк не могло замiнити блукання вигоном.

Худоба то тут то там голосно протестувала, але на неi не звертали уваги.

До початку служби Божоi залишалося ще багато часу, а до новозбудованоi церкви вже потягнулися брички i вози. Бiднiшi люди простували пiшки, в надii, що iх хтось пiдбере…

Молодий господар Теодор Засмужний приiхав возом, запряженим двома вiдгодованими добротними кiньми, ще за добру годину до вiдправи, але вiльного мiсця перед церквою вже не було.

Уся площа була запружена возами i бричками, помiж яких ходили чоловiки, щоб востанне кинути перед кiньми оберемок трави чи перевiрити стан збруi.

– Ого, скiльки тут! – захоплено вигукнув дев’ятирiчний брат Юрко, що сидiв поруч. – Нiколи ще не бачив стiльки коней. А ти?

– Ну, мене зараз бiльше цiкавить, де припнути коней, – вiдповiв Теодор.

– А он, дивись, вiльне мiсце. – Юрко показав на пiдвiс справа вiд входу.

– І ти гадаеш, що там тримають мiсце для нас?

Теодор пiдвiвся, оглянувся довкола й одразу ж повернув коней до подвiр’я недавно збудованоi школи, де вже стояло з пiвдесятка пiдвiд. Колись на цьому мiсцi мiсцевий жид Ізя тримав корчму, яку любили чоловiки i ненавидiли жiнки. Десять рокiв тому корчма якимсь чином згорiла, й отець Гавришкевич наполiг на тому, щоб замiсть розсадника нещасть i зарази побудувати школу.

За чоловiками, як належить, на покладенiй поперек воза дошцi, сидiла мама братiв. Мартi було вже за п’ятдесят. Вона була в мiру огрядна жiнка з майже повнiстю сивим волоссям, у якому лише де-не-де виднiлися чорнi волосинки.

– Допоможи мамi злiзти, – кивнув головою назад Теодор.

Малий Юрко зiскочив з воза, оббiг його i зняв заднiй борт. Марта обережно, тримаючись за поруччя, зiйшла на землю.

Борт зайняв свое мiсце.

– Я пiду, може, висповiдаюсь, – сказала мама, поправляючи хустку.

– А я? – запитав молодший брат.

– А ти будь з братом.

– Не вийде, – похитав головою Теодор. – Я буду на хорах, а нинi там не буде мiсця для малих.

– Та й внизу людей буде не протовкнутися, – занепокоiлася мама. – Ще затиснуть.

– Не бiйтеся, мамо, не затиснуть, – заспокоiв ii старший син. – Буде стояти, як всi. Не маленький.

– То я пiшла. Побачимось пiсля служби.

Марта попрямувала до церкви.