Настане день, закінчиться війна…

Рекрути всiлися на лавках по четверо. Теодору випало сидiти з Вiхтем, румуном i невiдомим пихатим юнаком, що гидливо ставився до всього: i до того, що довелося братися за поручнi, i до не зовсiм чистого одягу рекрутiв. Вершиною його ставлення стало те, що перед тим як сiсти на лавку, вiн пробурмотiв «Пся крев!», вийняв з чемодана бiлу тканину i сiв на неi.

– Звiдки тут румуни? – запитав Теодор Дмитра.

– Менi розповiдали, що наш полк единий у цiсарствi, де служать румуни, русини i поляки. Найбiльше румун.

Офiцери спецiально iздили в Румунiю для набору до вiйська. Поiздом доiхали сюди. Почекали, поки наберуть русинiв i полякiв. Ми взагалi чекали вiдучора. Виходить, чекали тебе одного.

Теодор здивовано подивився на нього. Дмитро засмiявся.

– Жартую, жартую. Потяг чекали.

– А ти, друже, звiдки? – звернувся до поляка Теодор.

Той зневажливо оглянув його i вiдказав:

– Драп пану не товариш!

– Недалеко звiдси, – вiдповiв замiсть нього Вiхоть. – Село Любича Королiвська.

– Любича Крулевска, – гордо поправив поляк.

 – А естем Адам Скавронек.

– Ну Адам то Адам. Добре, що не Єва, – вiдказав Вiхоть.

У цей момент вагон штовхнуло, i поiзд поволi рушив. Теодор з Дмитром перехрестилися.

– З Богом! – тихо сказав Вiхоть. – Ти бував у Львовi?

– Два рази, – вiдповiв Засмужний. – А ти?

– Жодного.

– Тепер будемо там довго.

Поiзд проiжджав повз знайомi села. Теодор з сумом дивився на мiсцевiсть, якою вiн неодноразово проiжджав ранiше. Коли тепер доведеться знову побачити цi мiсця?!

Поiзд злегка покачувало.

Засмужний швидко призвичаiвся до нового вiдчуття i подумав, що любитиме iздити потягом.

Дорога до Львова зайняла двi години. Через станцiю Пiдзамче i Клепарiв вони доiхали до щойно збудованого вокзалу. Незвичним для Теодора, та й iнших украiнцiв та й румунiв, було величезне ажурне перекриття перонiв. І взагалi чимось неймовiрним стало електричне освiтлення.

Рекрутам не дали можливостi милуватися довго. Їх швидко вишикували в колони по чотири, причому «нерозлучнiй» четвiрцi випало крокувати у першому рядi.

Перед ними на певнiй вiдстанi розташувалися три унтер-офiцери.

І колона рушила. Йти довелося крiзь частокiл електричних стовпiв, якi ще не свiтили. Напевне, вночi це виглядало вражаюче. Численнi пасажири i просто перехожi з цiкавiстю дивилися на цю рiзношерсту масу, що незабаром мала стати струнким вiйськом. А рекрути думали лише про едине: лише б швидше добратися до мiсця призначення.