Настане день, закінчиться війна…

Вже перший погляд на площу перед двоповерховим будинком викликав у хлопцiв захоплення. На площi неможливо було протовкнутися, стiльки тут було возiв, бричок i навiть карет.

Чiпке око Теодора вiдмiтило, що прибулi юнаки роздiлилися на групки рiзноi чисельностi. Напевне, групувалися за територiальною признакою. Найбiльша група скупчилася на протилежнiй сторонi площi. Вона, здавалося, нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших, але Теодор помiтив, що i брички бiля них кращi, i тримаються вони впевненiше, навiть нахабнiше.

– Поляки, – тихо сказав Іван, помiтивши, що брат дивиться саме туди.

– І тут вони хочуть командувати, – кинув Йосип.

– І командуватимуть, якщо ви не триматиметесь разом.

Оскiльки Іван був у вiйськовiй формi, вiн мимоволi став головним помiж тiльки що прибулих i вже хотiв запитати когось, що робити далi, як з будинку вийшов унтер-офiцер i польською мовою сказав, що запускатися всередину будуть громадами за алфавiтом.

– Нам ще не скоро, – пiдрахував Іван.

У подальшому вiдбувалося так, як i передбачав Іван Засмужний.

Всередину будинку запускали по десять чоловiк i не випускали нiкого, поки комiсiю не пройшов останнiй. І ще однi Івановi слова пiдтвердилися: поляки потрапляли служити в улани i пiхоту, а украiнцi лише у тутешнiй пiхотний полк. Лише одному призовниковi з Бутин пощастило, i вiн потрапив до уланiв, чим викликав заздрiсть в украiнцiв i злобу у полякiв.

Давно вже пройшла черга хлопцiв з Добросина, а каменюхи все ще чекали. Немае нiчого важчого за чекання. Цю iстину на собi перевiрили призовники з Кам’янки Лiсноi.

Але все, навiть осоружне чекання колись минае. Настала i iхня черга. Перша десятка увiйшла у будинок. Іван з iншими чоловiками залишився назовнi.

Вони пройшли довгим коридором i зупинилися перед високими дверима, за якими засiдала комiсiя. Той самий унтер-офiцер вишикував iх по алфавiту, назвав першого Березовця, вiдкрив перед ним дверi, а iншим строго наказав не шумiти, щоб не заважати поважнiй комiсii.

Теодор разом з iншими замовкли, боячись не лише щось говорити, а навiть дихати.

Березовець повернувся досить швидко, на ходу заправляючи комiр сорочки.

– Осипе, твоя черга! – лише сказав вiн.

Бучма перехрестився i зник за дверима.

– Ну як? – тiльки i запитав Теодор.

– Пiхота. Вiсiмдесят дев’ятий полк.

– Що питали? – поцiкавився ще один призовник.

– Сказали роздягнутися, вимiряли зрiст, зважили, запитали, чи знаю я польську мову.

– А ти?

– А що я? – знизив плечима Березовець.