Настане день, закінчиться війна…

Матерi витирали хустками сльози, батьки похмуро дивилися на синiв i думали, що це вiд’iжджае робоча сила, яку треба кимось замiнити, а хлопчаки ще довго бiгли за возами.

Коли вони, зрештою, вiдстали, Іван повернувся до принишклих новобранцiв i усмiхнувся.

– То як, хлопцi, дрижаки вiдчуваете?

– А ти яким був три роки тому? – вiдказав Теодор. – Можна подумати, тодi ти був спокiйний.

– І я хвилювався, – признався Іван. – Не знав, що мене чекае, тому i хвилювався.

– То нам нiчого боятися? – подав голос Бучма.

– Переживати, звичайно, треба, але боятися не варто.

– А що найважче в армii? – поцiкавився Березовець.

– Дисциплiна.

– А не муштра?

– Дисциплiна, – повторив Іван. – Муштра, звичайно. Це i вставати зранку, i цiлий день на плацу, i маневри, але i дотепер ви вставали ще до сходу сонця i увесь день працювали на полi.

– А дисциплiна?

– Це найважче. Але якщо ви з першого дня зрозумiете, що командир завжди правий, навiть тодi, коли вiн не правий, служити вам буде неважко.

– От цiкаво, куди нас направлять, – сказав Холод.

– Ясно куди, в пiхоту. У наш вiсiмдесят дев’ятий полк, – вiдповiв Іван.

– От добре було б потрапити в кавалерiю, – замрiяно мовив Максим. – В улани. Конi, шабля. А яка у них гарна форма!

Помовчали. Служити в уланах було мрiею усiх юнакiв Кам’янки, i не тiльки ii. Вважалося щастям потрапити в один з уланських полкiв. По-перше, саме такi хлопцi були поза конкурсом на серця дiвчат, а по-друге, служба в кавалерii була не така важка, як у пiхотi, принаймнi не треба було добиратися до мiсця маневрiв пiшки.

Їх розчарував Іван.

– Даремна надiя, хлопцi, – сказав вiн. – Останнi п’ять рокiв нiхто з нас, русинiв я маю на увазi, в кавалерiю не попадали. Лише поляки.

– А якщо знаеш польську мову? – запитав Максим i скоса подивився на Теодора.

– Їi вам обов’язково треба знати. Або вивчити, – вiдповiв Іван Засмужний. – Всi команди даватимуться нiмецькою, iнодi польською.

– А якщо нiмецьку не знаемо? – поцiкавився Йосип.

– Також не страшно. Основних команд небагато. Вивчите скоро.

– А якщо не вивчимо?

– Не хвилюйся – вивчиш. А якщо нi – «допоможуть».

Так за розмовою коротали час. Перед Липником вони нагнали таку ж, тiльки бiльшу, кавалькаду з Добросина, а у самому селi до них приедналися мiсцевi новобранцi.

У Раву-Руську в’iхав обоз з двадцяти пiдвiд. Іван впевнено правив його до потрiбноi споруди, де працювала комiсiя.