Галицька сага. Велика війна

– Ми вже надивились iхньоi культури! – крiзь зуби процiдив Осип Павлюк зi Стрия. – У вагонах!

Три тижнi тому, коли його заштовхали в i без того переповнений вагон, за своiми переконаннями, вiн був схожий на професора Ревуцького i, судячи з його слiв, а головне – дiй, потрапив до списку заарештованих чисто випадково, не сподобавшись мiсцевому вiйту, але три тижнi перебування в нелюдських умовах зробили з нього переконаного якщо не москвофiла, то принаймнi ворога всього австрiйського.

Тим часом довга дорога, напевне, закiнчувалася.

Перед стомленими людьми постала величезна пiщана, де-не-де поросла травою, огороджена колючим дротом долина. Власне, дерев’янi стовпи та натягнутий дрiт були единими спорудами. По периметру, куди не глянь, стояли солдати i з цiкавiстю спостерiгали за прибулими. Перед першими рядами в’язнiв вiдчинилися такi ж дротянi ворота i «люб’язно» запрошували ввiйти.

Тут озвався Микола Ревуцький.

– Пригадую, на цьому мiсцi ми студентами полюбляли вiдпочивати у вихiднi, – сказав вiн i посмiхнувся.

 – Хорошi були часи!

– Як називаеться це мiсце? – поцiкавився отець Гнатiв.

– Називаеться воно Талергоф.

Але для бiльшостi галичан i буковинцiв це слово було тiльки порожнiм звуком. Пiд крики конвоiрiв, а подекуди й удари прикладами, декiлька сотень в’язнiв пройшли крiзь дротянi ворота на обгороджене поле. Ворота за ними зi скрипом зачинилися. Не розумiючи, що робити далi, прибулi в нерiшучостi застигли там, де iх застав цей звук, але iх нiхто не чiпав, не лунало нiяких команд, навiть вартовi по той бiк колючого дроту прилягли на землю.

Зрозумiвши, що вони залишенi на себе, дехто з прибулих також опустився долi, щоправда, на вiдмiну вiд вартових, якi вклалися на шинелях, у в’язнiв не було нiчого. Так i прилягли вони на сиру землю, позаяк майже лiтня погода дозволяла це робити без ризику застудитися.

– Уночi буде холодно! – попередив Микола Ревуцький, також опускаючись на землю.

– Чому? – запитав Осип Павлюк.

– Гори близько. А скажу вам, Альпи – то не нашi Карпати! Альпи – то е Альпи!

Поволi весь галицько-буковинський етап опустився на землю.

Що робити далi, не знали. Нiхто iх не турбував, не кричав i не погрожував. А поки цього не сталося, варто було з цього скористатися.

Дуже швидко частина в’язнiв заснула. Як було приемно спати не в тiсному, просякнутому потом вагонi, а на чистому повiтрi, не боячись зачепити сусiда. Не опирався цьому i Тома Бiлецький. Вiн пiдклав пiд голову кашкета i миттю заснув.