Галицька сага. Примара миру

Але сумнiви, що роiлися в головi Василя, були незнанi iншим, тим бiльше що на службi люди здебiльшого думали про службу Божу. Лише маленькi дiти, попервах соннi, тепер снували помiж дорослих, чекаючи на головне для них дiйство – коли нарештi будуть святити паску.

Ця мить настала саме тодi, коли на сходi з’явився червоний окраець сонця. Люди облаштувалися великим колом навколо церкви i чекали свого часу, коли пiдiйде отець Петро. Уже здавна жителi окремих сiл, якi i складали парафiю, пiд час освячення пасок мали своi невiдь-ким i коли визначенi мiсця й терпляче чекали свого часу, хоч чекання у такий день нiколи не бувало обтяжливим.

Коли отець Петро нарештi пiдiйшов до того мiсця, де на нього чекали перетинцi, сонце вже повнiстю пiднялося над далеким обрiем, але ще не слiпило очей.

Побачивши серед прихожан Василя Вовка, отець Петро задоволено усмiхнувся, вмочив кропило у кропильницю i щедро окропив коваля, а разом з ним i всiх його сусiдiв.

– За всi роки! – пояснив Лiсович i пiшов далi.

Саме тiеi митi, коли краплi свяченоi води впали на кошик Гната Валька, у його хатi нарештi стих голосний стогiн невiстки Марти, а натомiсть почувся писклявий голосок новонародженоi дитини. Меланка Валько обережно поклала на груди стомленоi, але щасливоi положницi довгождане тiльце.

Родина Валькiв поповнилася дiвчинкою.

Звичний перебiг святкування у родини i близьких родичiв – а це пiв села – був порушений, але нiхто на це не скаржився. Усi розумiли, що сiм’я поповнилася ще однiею дитиною, котру на честь баби, що не дожила до цього, нарекли Анастасiею, i все закiнчилося добре.

Пiсля хрестин, де хресними батьками стали Олекса Мороз i Марiя Панас, радiсний Андрiй Валько запросив на гостину чи не все село. Приiхав i Петро Лiсович.

Як виявилося невдовзi, не лише для того, щоб посидiти з усiма за столом. Коли основна гостина вже перейшла ту невидиму межу, коли запрошенi помалу почали забувати про ii причину i розмови у сусiдiв знову оберталися навколо майбутнiх польових робiт, отець Петро вiдкликав щасливого батька з-за столу, i вони вийшли за обiйстя на вулицю.

Бiля хвiртки стояла лава. Там вони й присiли.

– Що робитимеш далi, Андрiю? – поцiкавився отець Петро.

– А що тут вигадувати? Поле, корови… Сiм’ю годувати треба? Треба! – вiдповiв Валько. – Слава Богу, руки здоровi й навiть ростуть з потрiбного мiсця! Не пропаду!

– Але й голова на мiсцi! – уточнив Лiсович.