Галицька сага. Примара миру

Пiсля цього Марiя ходила вся весела i навiть перестала огризатися на зауваження матерi.

Поява на iхньому обiйстi Павла Макухи стала для старших Бiлецьких тим щасливим шансом, яким було б великим грiхом не скористатися…

Найближчого понедiлка чималенька церква Великомученицi Варвари не вмiстила усiх бажаючих, тому багато людей стояли перед нею. Бути присутнiми на богослужiннi, яке проводить сам перемишльський епископ, хотiли навiть жителi сусiднiх парафiй, i через те сама вiдправа розпочалася вже ближче до полудня, щоб могли приiхати тi, хто живе далеко.

У такi днi тут бувало багато незнайомих облич, i нiхто не дивувався, коли поруч з односельцем стояв геть незнаний iншим чоловiк.

Тому нiхто не зауважив, як до Томи Бiлецького, який стояв праворуч вiд входу до церкви, непомiтно пiдiйшов молодий, явно мiський, чоловiк i мовчки став поруч. Тома лише вiдповiв на привiтання i знову переключився на службу. Але тепер вiн уже думав не тiльки про те, що вiдбувалося у церквi, але й був радий вiд того, що Павло Макуха таки прийняв його запрошення.

Щоправда, зараз Марiя не тут, а всерединi церкви тримае фану, але, може, це навiть на краще – тим приемнiшою буде зустрiч.

Вiдправа, як зазвичай бувае у такi днi, закiнчилася хресним ходом навколо церкви. На завершення Йосафат Коциловський, сорокавосьмирiчний перемишльський епископ, ще досить мiцний статурою чоловiк, подякував мiсцевому священнику Петровi Лисовичу за запрошення i багаторiчну працю й нагородив його срiбним наперсним хрестом. Вiн сказав, що повернення митрополита Андрея пiсля того, як ще у далекому 1919 роцi той вiдбув зi Львова до Рима, але його короткочасна поiздка розтягнулася на чотири роки й закiнчилася ув’язненням у тюрмi польськоi Познанi, дасть Галичинi поштовх для подальшого процвiтання.

Єпископ побажав присутнiм, щоб i у iхньому життi також настали приемнi змiни.

Тома та Катерина Бiлецькi на це дуже сподiвалися. Вони з нетерпiнням чекали, коли Марiя поставить свою фану на мiсце й нарештi вийде з церкви.

8

Лiто 1924 року запам’ятаеться нiмцям загалом i берлiнцям зокрема тим, що вони нарештi змогли вiдiйти вiд постiйного напруження, яке не полишало iх упродовж останнiх шести рокiв, i це напруження було пов’язане з грiшми. І навiть не через iх вiдсутнiсть, а навпаки: через велику кiлькiсть. Багато нiмцiв ще пам’ятали тi часи, коли можна було порiвняно вiльно помiняти паперовi банкноти на так званi золотi марки, i до вiйни цей курс становив один до двох.