Галицька сага. Примара миру

Петрушевич згадав очi Симона Петлюри – сумнi i смертельно втомленi, коли зустрiвся з Головним Отаманом два роки тому наступного дня пiсля пiдписання у Ризi договору мiж Польщею i бiльшовицькою Росiею. Тодi Петлюра – людина, котра нiколи не довiряла галицьким дiячам, не кажучи вже про якусь симпатiю, – говорив:

– Ми програли цю вiйну, пане Петрушевич! Хоч як би менi хотiлося сказати: нi, головна битва ще попереду, не все втрачено, – факт не заперечиш. Нас використали, а потiм викинули як непотрiб. На жаль, ми виявилися слабими помiж сильних переможцiв.

І ми залишилися самотнi.

Головний Отаман вже неiснуючоi держави довго дивився на холоднi води Вiсли, вид на яку вiдкривався з вiкна його тимчасовоi резиденцii у Варшавi, i нарештi повторив:

– На жаль!

Петрушевич перевiв погляд на людей, що сидiли за столом i чекали на його рiшення. З кожним з них вiн був знайомий не один рiк чи навiть десяток рокiв. Саме вiн запросив iх до себе в уряд ЗУНР в екзилi. І вони повiрили й довiрилися йому.

Кость Левицький був з ним iще вiдтодi, коли тут, у Вiднi, засiдав цiсарський парламент; вони були разом, коли у Львовi у жовтнi 1918 року виникла Украiнська Нацiональна Рада; разом керували новоствореною республiкою; разом мiняли тимчасовi столицi – Львiв, Тарнопiль, Станiславiв, Фастiв… Саме Левицького вiн послав до Риги, щоб перешкодити угодi полякiв з бiльшовиками Украiни. Саме Костю Левицькому вiн довiрив Державний Секретарiат закордонних справ – чи не найважчий та найважливiший орган уряду в екзилi.

Роман Перфецький в урядi хоч i був уповноваженим з питань внутрiшнiх справ, насамперед був вiдомий як професiйний перемовник. Чи не вiд першого дня Листопадового Чину у Львовi Перфецький вiв перемовини то з поляками, то з Вищою Радою Послiв Антанти, то з бiльшовиками. І не його у тому вина, що вiд першоi половини 1919 року ЗУНР уже перестали сприймати як серйозного гравця.

Ярослав Селезiнка спочатку мав повторити шлях свого батька й обох дiдiв: стати священником, але теологiчнi трактати не приваблювали допитливого юнака, i натомiсть вiн став правником.

Можливо, за iнших обставин Петрушевич i не довiрив би йому Вiйськову Канцелярiю, але Дмитра Вiтовського вже не було, а Селезiнка все ж воював. Як виявилося, вiн не помилився. Завдяки старанням Селезiнки з таборiв для iнтернованих воякiв Галицькоi армii, розкиданих вiд гiр Чехii до холодних вод Балтики, були врятованi тисячi галичан.