Галицька сага. Примара миру

Дивно було те, що вiдправником був консулат З’еднаних Держав Пiвнiчноi Америки[2 - Так за часiв Польщi на Галичинi називали США.] у Варшавi. У Морозiв саме зiбралися всi своi: i Вальки, i Кандиби – святкували обжинки. Обережно, як велику цiннiсть вiдкривши конверт, здивований Василь дiстав складений удвое аркуш. Розгорнувши його, вiн побачив зверху розпростертого орла – не такого простецького, як на польському гербi. Текст був написаний латинськими буквами, але був не польський. Щоправда, деякi слова виявилися знайомими.

Присутнi за столом розiбрали лише «Vasyl Moroz» та «Ivan Kandyba». Першим здогадався у чому рiч Семен.

– Та то ж наш Іван обiцяв тобi виробити дозвiл на виiзд! – вигукнув вiн.

Про те, що молодший брат мае намiр поiхати в Америку на заробiтки, в родинi знали, але про себе сподiвалися, що нiчого з цього не вийде. Ще пiд час перебування Івана Кандиби в Перетинi Василь домовився з ним, що той спробуе забрати його до себе, але вiдтодi минуло чотири мiсяцi i юнак вже почав думати, що молодший Кандиба забув про нього.

Тепер же з’ясувалося, що американський консулат надто довго вирiшував, чи давати йому карту в’iзду.

Тепер Василевi залишилося отримати паспорт i назбирати «157 i пiв доляра на подорож та 25 долярiв на кошти перших днiв побуту». З цього всього саме грошi у Василя були. Їх спецiально залишив йому Іван Кандиба, дiзнавшись про бажання юнака пiти його дорогою. Якби справа не вигорiла, то грошi залишилися б у Семена.

Як видно, не залишаться.

Ще одна обставина допомогла Василевi: саме напередоднi йому виповнився двадцять один рiк – мiнiмальний вiк, коли давали дозвiл на виiзд.

Звiстку про те, що Василь Мороз iде до «Гамерики», у Перетинi сприйняли по-рiзному. Хтось розумiв, що назбирати грошей на пароплав легше, анiж на декiлька моргiв поля, та й нiчого доброго не буде вiд того, що два брати з родинами житимуть пiд одним дахом; дехто пiдтримував Василя, наголошуючи на тому, що iде менший Мороз не куди-небудь, а до Івана Кандиби, який, власне, i став призвiдцем цього рiшення; хтось згадав Катерину iз сусiднього села, яка ще перед вiйною поiхала за океан i пропала.

Вже пiзнiше родина дiзналася, що жiнка була на тому великому кораблi, який потонув дорогою до Америки. Тодi назва «Титанiк» селянам ще нiчого не говорила.

Увесь серпень молодший Мороз затратив на те, щоб отримати паспорт. Це виявилося не так уже й просто, як здавалося попервах, аж ось довгождана книжечка опинилася у нього в руках.