Галицька сага. Примара миру

Дивною виглядала ця компанiя: дiвчата у чоловiчих одностроях i… вона у модному одязi й капелюшку. Можливо, саме цей факт i став вирiшальним у виборi Євгеном Коновальцем. Там, у валiзi, лежав i хрест Бойовоi Заслуги третього класу, котрим посмертно нагородили ii чоловiка Дмитра.

Вагон кiлька разiв штовхнуло, як зазвичай бувае перед зупинкою. Найбiльше Ользi хотiлося почути повiдомлення про прибуття поiзда украiнською, але натомiсть прозвучала звична польська фраза, котра повiдомляла, що потяг Вiдень – Львiв прибув на Головний двiрець.

Але подавлений настрiй, котрий не покидав Ольгу Басараб чи не всю дорогу, вмить вивiтрився, коли через вiкно вона побачила на перонi двi постатi – чоловiка та жiнку. Вона одразу iх упiзнала, хоч i не бачила декiлька рокiв. Напружено вдивляючись у вiкна вагонiв, на перонi нетерпляче переминалися з ноги на ногу ii брат Северин та… подруга Стефа Савицька.

Вмить забулися всi неприемностi. Ольга помахала iм через вiкно рукою, отримала у вiдповiдь не менш гарячi помахи i заспiшила до виходу.

Зустрiч з братом, з яким не бачилась три роки, була щирою. Стефанiя Савицька, яка радiла поверненню подруги не менше, скромно стояла збоку, не бажаючи заважати зустрiчi сестри з братом. Лише коли минув перший радiсний порив, Ольга пiдiйшла до Стефи.

– Ну, здрастуй, подруго! – сказала вона й обняла ii.

Їх пов’язувало багато чого: спiльне навчання в лiцеi Украiнського iнституту для дiвчат у Перемишлi; пiсля закiнчення лiцею вони разом навчалися на однорiчних торговельних курсах при приватнiй академii у Вiднi. Тут вони запiзналися зi студентом Вiденського унiверситету Дмитром Донцовим, зустрiч з яким стала для обох визначальною.

Ольга знову обернулася до брата Северина.

– Мiй багаж…

– Не переживай за свiй багаж! – заспокоiв той. – Стефо, чекайте мене бiля таксi.

Стефанiя Савицька взяла Ольгу пiд руку i повела всередину двiрця. Та вiдзначила, що всерединi головний двiрець Львова мав досить ошатний вигляд, може, й поступався внутрiшнiм iнтер’ером вiденському, але поляки все ж зумiли вiдбудувати його ще кращим, анiж вiн був до вiйни. Щоправда, тут уже нiщо не нагадувало про те, що його побудували австрiйцi. Про те, що тут не залишилося нiчого украiнського, можна було й не згадувати.

– Як доiхала? – допитувалася Савицька.