Галицька сага. Примара миру

Щоправда, Семен одразу зрозумiв, що селянин з Івана нiякий: одягнутий у модний незвичний у селi костюм, поверх якого накинуте дещо свiтлiше пальто i такого ж вiдтiнку капелюх, молодший брат зовсiм не був схожий на людину, котра скучила за плугом.

Звичайно, хутiр Кандиб у цi днi перетворився на прохiдний двiр, адже з «гамериканцем» захотiли поговорити чи не всi у Перетинi, але Семен поставився до цього спокiйно. Коли ж пiдiйшов час молодшому братовi повертатися, Семен вирiшив останнiй вечiр провести з ним, навiть вiдмовившись вiд запрошення Валькiв.

Довго у хатi Кандиб того вечора не гасло свiтло! Здавалося, що за всi попереднi днi, коли Іван гостював у батькiвськiй хатi, вони з братом так i не наговорилися й вирiшили наздогнати згаяний час. Нiхто не знав, коли знову вони зможуть отак поговорити i чи вiдбудеться це взагалi, тому брати намагалися не забути нiчого й нiкого.

А у той самий час, коли швагер Андрiй Валько вирiшував, як йому правильно поступити, Василь Мороз також стояв перед вибором, i причиною цього був саме Іван Кандиба.

Одного вечора, коли у Кандибiв були тiльки своi, заокеанський гiсть розповiдав про своi поневiряння американською землею. Хоч Іван i говорив про них з певним смутком, все одно життя там виглядало значно легшим, анiж тут, у селi. Коли ж мова зайшла про роботу на величезному автомобiльному заводi i про якийсь незнайомий «конвеер»[1 - На своiх заводах Генрi Форд першим у свiтi застосував поточний метод виробництва: класичний автоскладальний конвеер.], Василь остаточно загорiвся бажанням побачити це наяву.

Тим бiльше що, маючи намiр одружитися з Марiею Бiлецькою, йому слiд було думати про те, як прогодувати сiм’ю. Вiн не був у захватi вiд того, щоб поселитися у садибi Бiлецьких, де його майбутнiй тесть знову взявся за свое, а дiлити землю з братом Олексою також бажання не було. Залишалося одне: заробити грошi й самому купити землю i поставити хату. Америка здавалася Василевi Морозу iдеальним варiантом.

Тому, вловивши момент, коли його вiдсутнiсть за столом нiхто не помiтить, Василь непомiтно залишив хату Валькiв i подався дорогою до хутора Кандиб.

Дорога вела повз межевий стовп з позначенням, що за ним починаються землi «осади Перетинськоi». Василь криво усмiхнувся. Йому пригадалася та подiя, коли вони учотирьох – вiн, Данило, Кость i Шмунь Гутман – боролися з осадниками такими «радикальними» методами. Василь (i не лише вiн один!) вдячний Олексi i вуйковi Семену за ту неприемну для них, але вiдверту розмову.