Галицька сага. Тінь незалежності

А хто iх там розбере при якому?! Степко Бiлецький в Московii згинув…

Василь Вовк хмикнув.

– Згинув! І коли воно встигло стати таким гiмном? Вже як я не любив Тому, але той хоч нiкому зла не робив! Носивсьи зi своiми москвофiлами, збирав до себе молодих i дурних, але раз вдарив по карку свого Левка – i той зразу забув про один русскiй народ. А Степко став оздоблений, i не думаю, що через Тому. Не переживай за него! Гiмно, як ти знаеш, не тоне. Ще випливе десь! – сказав вiн. – Тому, Якове, не тягни з лiсничiвкою.

На тому i закiнчили розмову. Якiв Смоляр пiшов до себе додому, а Василь продовжував сидiти на ослонi, тримаючи в ротi вже загаслу файку.

У такiй задумi його i застала Галинка. За цих пiвроку, вiдколи вона з’явилася у селi, дiвчина майже нi з ким не контактувала, адже дуже прив’язалася до Орини Ребрик i переживала з нею усi негаразди. Якщо хто до Орини ставився вороже, то й Галинка так само обходила тих перетинцiв. Напевне, единий, хто не викликав жодних заперечень у дiвчини, був Василь Вовк.

Вiн здригнуся, зауваживши перед собою тендiтну дiвочу постать. На дiвчинi була стара потерта свитина, пiдперезана вицвiлою хустиною. Їi Василь пам’ятав на Оринi ще вiд довоенних часiв.

– Вуйку Василю, цьоця Орися пiслала до вас, – обережно мовила дiвчина.

– Невже знов ножик зламала? – хитро запитав Василь i посмiхнувся вiд того, що Галинка почервонiла. – Вгадав?

– А от i не вгадали! Ось!

Вона розмотала принесений згорток тканини i показала сокиру без топорища.

– Цьоця Орися попросила нагострити.

Василь недовiрливо повертiв сокиру в руках. Вона була не просто тупою. Сокира зовнi була схожа на пилку.

– Та ви нею що, на каменi рубали дрова? – поцiкавився вiн.

Дiвчина не вiдповiла.

– То нагострите? – несмiливо запитала.

Василь Вовк пiдвiвся.

– Та що вже менi з вами робити? Нагострю. До вечора принесу. Так i скажи Оринi.

– Скажу, – вiдповiла Галинка i побiгла додому.

Дорогою вона заледве не зiткнулася з Феодорою, що саме вийшла з хати, чемно перепросила i залишила обiйстя.

– Дивлюсьи, Василю, Орина часто присилае до тебе свою вихованку, – мовила Феодора. – Щось в них все ломитьсьи.

– Не говори дурнi, Хвеодоро! – вiдказав Василь. – Я вже й забув, коли Галинка була в мене останнiй раз!

– Ти, Василю, можеш робити, що хочеш, але не забувай, що живеш помiж людей.