Галицька сага. Тінь незалежності

 – Чого ви так зi мною при людях?

– Та тому, що йде вiйна, – жорстко вiдказав Гайворонський. – Здача Львова – справа найближчих днiв! Зi сходу рухаеться польська група Вечоркевича, пiдсилена уланами, скорострiлами i гарматами. Нам треба здоровi люди…

– Але я не iнвалiд!

– Ти ранений в живiт! – нагадав Павло Гайворонський. – От признайся: ти косив лiтом траву?

Запитання застало Андрiя зненацька. Напевне, косовиця була единою сiльською роботою, на яку вiн так i не наважився. Побачивши вагання Андрiя, Гайворонський продовжив:

– Я знаю, що кажу, Андрiю! Ти гадаеш, чого я раптом став мельдувати рекрутiв, а не стрiляю на якiйсь вулицi Львова? Пам’ятаеш сотника Бушкованого? Та певно пам’ятаеш! Ми з ним воювали Крим, i коло Сiмферополя мене наздогнала куля.

Роздробила плече.

Вiн показав праву руку.

– Їсти, писати нею ще можу, але стрiляти нi. Думаеш, ти один так рвався до вiйська? Я тоже кричав, грозив, казав, що доберуся до… Навiть не знаю, до кого мав добратися. Але менi пояснили, що нiхто не буде панькатися зi мною.

От i приписали до поборовоi комiсii.

Почувши таке, Андрiй Валько опустив голову.

– Пробачте, пане пiдпоручнику! – сказав вiн, на що Павло Гайворонський усмiхнувся.

– Та вже можна знов Павло! – сказав вiн. – В мене до тебе справа, Андрiю!

– Яка?

– Вижу, ти рвешся помогти нашiй державi. Це похвально! Добре, скажу наперед. Крiм того, що воювати на фронтi, треба зробити так, щоб по селах i мiстах був порядок. У Львовi створили державну жандармерiю. Нею керуе Лев Індишевський.

Ну, ти не знаеш. То майор австрiйськоi жандармерii. На нього покладене завдання зберегти спокiй в державi. Ну, публiчна безпека, дозволи на зброю, видача перепусток i супроводжуючих документiв. Якщо ти так хочеш прислужитися Украiнськiй державi, приiжджай завтра до Кам’янки i зголосися до повiтовоi команди жандармерii. Скажеш, що тебе направив я.

Павло Гайворонський замовк i подивився на мобiлiзованих. Видно, подiбна картина була йому знайомою, тому вiн спокiйно поспостерiгав за звичним дiйством i перед тим, як припинити прощання з рiдними, яке могло тривати довго, знову звернувся до Андрiя.

– Тобi рiшати. Як поступиш, так i буде! Але щоб ти знав, що нам всюди не вистачае людей: i у вiйську, i в жандармерii, тому бажано, щоб ти прийшов, – сказав Павло. – Але вирiшувати тобi!

Вони попрощалися, i пiдпоручник Гайворонський вiдiйшов до основноi маси людей. А задоволений розмовою Андрiй Валько одразу розправив плечi i обняв Марту.