Галицька сага. Тінь незалежності

Андрiй стояв у черзi рекрутiв десь посерединi, разом з iншими перетинцями, тому йому захотiлося пiдiйти до завiтного столу одразу, але його стримав брат Михайло.

– Ти куди? – схопив той Андрiя.

– Я його знаю, – вiдказав брат. – Воювали разом.

– Будь тут! Забув дисциплiну?

Андрiй притих. Дiйсно, в армii найголовнiше – дисциплiна, а майже дворiчна перерва все ж зробила свою справу: колишнiй сiчовий стрiлець аж надто звик до мирного життя.

Черга просувалася досить швидко, писар ледве встигав записувати прибулих чоловiкiв, а молодшому Вальку здавалося, що вiн стоiть на мiсцi.

Павло Гайворонський упiзнав його одразу.

– Андрiю? Ти?

– Я, – радiсно вiдказав Валько i пiсля ледь вловимоi паузи закiнчив: – Пане пiдпоручнику!

– Кинь, Андрiю! Для тебе я просто Павло!

Пiдпоручник Гайворонський пiдвiвся з-за столу i на очах всiх обняв Андрiя.

– Ти чого тут? – допитувався.

– Та як чого? Захищати свою державу! – здивувався Валько.

– Та тебе ранили пiд Лисонею! І, як я знаю, до военноi служби ти не пригоден.

– Та коли то було! Я вже здоровий!

Павло Гайворонський з жалем подивився на нього, мовчки повернувся на свое мiсце за столом.

– Вiйна iде жорстока i безжальна, i воювати мають здоровi чоловiки, – говорив вiн. – А ти маеш тяжку рану. Нам не буде коли возитися з тобою.

– Та не треба зi мною сьи возити! – запально вигукнув Андрiй Валько. – Я здоровий! Павло!..

– А отут вже не Павло, а пан пiдпоручник! – жорстко вiдказав Гайворонський. – І вам, пане стрiлець, варто про це пам’ятати! Наказую вам вiдiйти вбiк i не заважати нашiй роботi! Пiсля того, як я закiнчу, ми ще поговоримо!

Спантеличений Андрiй винувато подивився на брата Михайла i, махнувши рукою, пiдiйшов до Марти, котра з тривогою спостерiгала за розмовою.

На обличчi дружини Андрiй помiтив задоволену усмiшку, яка, тим не менше, одразу зникла, коли Марта подивилася на чоловiка.

Далi несподiванок не сталося, i всi тi, кому належало бути призваними, ними i стали. Давши час попрощатися з рiдними, Павло Гайворонський пiдiйшов до Андрiя.

– Обiдився? – запитав вiн i, не дочекавшись вiдповiдi, самостiйно зробив висновок: – Обiдився! А дарма!

– А ти… ви б сьи не обiдили, пане пiдпоручнику? – з викликом вiдказав Андрiй.