Галицька сага. Тінь незалежності

Прочитаний текст заставив перетинцiв – i не одних лише iх, але й прихожан з iнших сiл та хуторiв – задуматися над своiм найближчим майбутнiм, а тому додому поверталися не так, як iхали зранку: чоловiки i жiнки окремо, причому серед перших також вiдбулося роздiлення на тих, кого мали призвати, й iнших.

Тим, хто пiдлягав мобiлiзацii, набралося семеро. До них не потрапив Якiв Смоляр (вiн не належав до категорii «старшим 17 рокiв а молодшим 37 рокiв»), зате обидва старшi його сини – Михайло та Микола – вже пiдлягали призову.

Зараз вони гордо iхали на однiй з фiр разом з молодшими парубками i вже дещо дивилися на них звисока. А у батька вже почала болiти за синiв голова. Що ж до матерi, то Олена всю дорогу проплакала, згадавши, як довго чекала чоловiка з вiйни.

А Якiв iхав бричкою разом з «ветеранами», як почали називати жовнiрiв, котрi повернулися додому. Олекса Мороз, Семен Кандиба, Роман Панас та брати Вальки намагалися триматися купи i по можливостi пiдтримувати один одного.

Правда, зараз братiв не було – вже вiд середи лежить i не встае баба Ганна, тому сiм’я готуеться до найгiршого.

Семен спробував заспокоiти iнших.

– Не думаю, що це (вiн кивнув головою назад, у напрямку церкви, де продовжував бiлiти той пам’ятний листок) надовго!

Якiв гмикнув:

– Ненадовго! Ага! Пам’ятаете, i тодi ми говорили, що до зими вернемо додому? Вернули… через штири роки!

– Все рiвно менше! – не вгавав Кандиба. – Та й поляки – не москалi! Скiльки тоi Польщi?

– Але й ми не Австро-Угорщина! – вставив Олекса Мороз i добавив: – Царство iй небесне!

(Звiстка про зречення останнього цiсаря Карла, про iснування котрого дехто навiть не пiдозрював, дiйшла до Перетина лише позавчора.

)

– Що б ми там не думали, хлопцi, але знов треба брати до рук гвери, – говорив Якiв. – Шкода, що я не попадаю до списку.

– І ти пiшов би? – здивувався Роман Панас.

Якiв Смоляр кивнув головою на передню фiру, де гоголями сидiли його сини.

– Пiшов би, – сказав вiн. – Замiсть них!

– Здаесьи менi, Якове, що твоi сини не ступлять тобi мiсце! – припустив Олекса.

Якiв знову подивився на Михайла з Миколою i згiдливо кивнув головою.

Нiхто не знав, що насправдi вiдбуваеться навколо i навiщо потрiбно мобiлiзувати всiх чоловiкiв. Порядок, встановлений повiтовим комiсаром, тримався мiцно, не на страховi, але у самiй свiдомостi людей, тому думалося, що так е повсюди.