Галицька сага. Тінь незалежності

Це й не дивно – «iспанка»!

– Саме через це я тут, отче! – вiдповiла Марiя. – Професор захворiв.

Ця новина стала несподiваною для священника, у чому вiн i признався. Тiльки запитав:

– Коли?

– Сьогоднi. Телефонували з унiверситету. Професора забрали просто з лабораторii.

Марiя пiдняла на священника заплаканi очi.

– Я ще однiеi втрати не витримаю, – сказала вона. – Спочатку мама з татом, а тепер професор… Знаете, отче, сьогоднi я зовсiм випадково подумала про нього як про тата.

– Не треба так, дочко! Професор Ревуцький, хоч i старший, але досить-таки мiцний чоловiк. Як-не-як, вiн пережив тиф у таборi! А теперiшнiй грип – це навiть не тиф. А те, що ти назвала його своiм татом, у цьому немае нiчого дивного. Професор був ним. Вiн замiнив тобi твого справжнього тата, i я гадаю, що отець Гнатiв радiе з того.

– Але ж пан професор помирае!

– Незбагненнi шляхи Господа нашого! Зрештою, не всi хворi на цю «iспанку» помирають! Будемо молитися, щоб його минула ця чаша.

– Воюе.

Отець Йосиф Жук похитав головою.

– Так, в Галичинi зараз вирiшуеться доля всiеi Украiни, – сказав вiн. – Справжнi украiнцi мають бути там. А твiй Левко таким i е. Тому, Марiе, повертайся додому i сподiвайся на краще. А я буду молитися за раба Божого Миколу, як, власне, молюся за всiх украiнцiв, якi захворiли.

Марiя повернулася додому i стала чекати, як наказав iй священник. Вона сподiвалася, що вже наступного дня дверi вiдчиняться i вона знову побачить професора i зможе, нарештi, звернутися до нього зi словом «Тату!».

На ранок у дверi дiйсно задзвонили. Дiвчина похапцем накинула на плечi теплу хустину i побiгла вiдкривати.

У дверях стояли доктор Горбачевський i професор Екснер. Марiя зрозумiла все. Їi ноги якось одразу пiдкосилися, i вона повисла на руках доктора. Захопленi зненацька такою реакцiею, хоч i цiлком очiкуваною, чоловiки удвох вiднесли Марiю в кiмнату i поклали на диван.

– Тато… помер?

У Марii виступили сльози.

– Сьогоднi вночi, – сказав Іван Горбачевський.

– Так скоро! Я навiть не посидiла коло нього.

– Для тебе це було б небезпечно. Коло пана професора був я.

– Що? Що вiн говорив? – допитувалася дiвчина.

– Вiн просив переказати, що любить тебе як дочку i взяв з мене слово, що я не залишу тебе у такий важкий час.