Галицька сага. Невиправдані надії

А яблунi у нього були елiтнi, за ними отець Петро спецiально iздив аж в сусiдне воеводство, дотримувався усiх приписiв, котрi вичитав у часописах. Якою ж була його радiсть, коли вiн побачив перше яблуко. Воно було ще маленьке, непоказне, зморщене, та й не провисiло на яблунi довго, впало вiд вiтру, але яке воно було смачне! Вже наступного року сад дав бiльший урожай i яблука вже були саме такими, якi вiн сподiвався отримати. Що ж, напевне, весною вiн не дорахуеться багатьох дерев. Справдi, цьогорiчна зима запам’ятаеться людям надовго.

Три днi тому вiн хоронив стару жiнку. Для того щоб викопати могилу, гробарям довелося промучитися два днi, аж потiм вже здогадалися розводити у ямi вогонь, щоб хоч так встигнути до визначеного часу.

Так, зима тридцять дев’ятого року була не схожа на попереднi. І погодою, хоч i ранiше були морози, i подiями, що ураганом налетiли на Галичину. Лише мiсяць тому голова Вишiвськоi сiльськоi ради Марiя Макуха повiдомила радiсну звiстку, що в Киевi сесiя Верховноi Ради УРСР, котра зiбралася спецiально, ухвалила рiшення приеднати Захiдну Украiну i возз’еднати тим самим великий украiнський народ в единiй украiнськiй державi.

Цю звiстку, на думку голови, безперечно iсторичну, люди сприйняли байдуже, що аж нiяк не могло залишитися непомiченим секретарем партiйного осередку Андрiаном Котельниковим.

– Невже ви не розумiете, якi вiдкриваються перспективи перед вами, простими людьми? – майже ображено запитав вiн. – Ви зараз громадяни найпершоi в свiтi соцiалiстичноi держави! Як спiваеться у пiснi: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек».

Але нiхто такоi пiснi не пам’ятав, хоч фiльм «Цирк» у мiсцевому клубi, перетвореному з читальнi «Просвiта», все ж показували.

(Тут отець Петро Лiсович, попри свою неприязнь до новоi влади, все ж не мiг не вiдзначити, що агiтацiю вона органiзувала вiдмiнно. Час вiд часу у клубi показували фiльми, котрим передували кiножурнали. З них мiсцевi селяни дiзнавалися про щасливе життя при радянськiй владi, про мiць Червоноi армii, про те, як зовсiм скоро житимуть вони самi.

)

Нiхто навiть не пiдозрював, наскiльки швидко настануть такi змiни. Першою ластiвкою «нового життя» стало попередження Якова Смоляра. Однiеi недiлi пiсля вiдправи колишнiй гайовий затримався у церквi, й отець Петро здогадався, що у того до нього е розмова. Оскiльки це вiдбувалося постiйно, парафiяни завжди запитували його поради, тому отець i не здивувався Якову.