Галицька сага. Невиправдані надії

Марко не встиг крикнути Мечиславу, щоб той вiд’iхав убiк, як кулi прошили його друга i коня. Обое звалилися на землю. Незважаючи на те, що його також могли вбити, Марко пiд’iхав ближче, але допомога Мечиславу вже була не потрiбна. Вiн дивився незмигними очима в небо, звiдки стрiляла смерть, але нiчого не бачив.

Залишивши друга на цьому полi смертi, а з ним i майже половину iнших, Марко Валько вiдступив iз залишками полку на пiвнiч.

Потiм були ще боi, але нiде бiльше генералу Кутшебi не вдалося повторити успiх першого дня, а через тиждень з’ясувалося, що група армiй «Познань» i «Лодзь» опинилася в оточеннi.

Тодi ж i вирiшено було пробиватися до Варшави, де вже (про це стало вiдомо з радiо) йшли боi. Навiть такий маневр виконати виявилося майже неможливо. Котлом всюди нишпорили нiмецькi танки, котрих наводили на цiль лiтаки – розвiдники. Зовсiм скоро вiд двох польських армiй лишилися поодинокi озброенi загони, котрi тим не менше намагалися прорватися до столицi.

Ескадрон, котрим командував капiтан Грон, був одним iз таких загонiв.

Лише тепер Марко зрозумiв, що улан Василькевич, котрого украiнець не терпiв, а той, вiдповiдно, його, вже давно про щось бурмотить.

– А що нам казали? Нiмцi на нас не нападуть, вони бояться французiв, бо тi сильнi. І що, побоялися? Де тепер ми? Ховаемось у своему лiсi! – говорив вiн про себе, зовсiм не переживаючи, що його хтось слухае.

Або не слухае.

– Мовчи, Томаше, без тебе противно! – озвалися збоку.

– Чого тобi противно? А то, що нас, як слiпих кошенят, переб’ють, то тобi не противно?

– Потоплять! – озвався Марко.

– Що? – не зрозумiв Василькевич.

Іншим разом вiн обурився б цiй наглостi, з котрою русин посмiв устряти в розмову полякiв, але останнi подii зрiвняли всiх у правах – i гинули, i рятувалися поляки з украiнцями однаково.

– Кошенят топлять, – пояснив Марко.

– Ну, не знаю, тобi виднiше! – все ж не попустив можливiсть кольнути Томаш.

– Одне добре! – озвався хтось.

– Ти ще тут щось доброго бачиш? – здивувався Василькевич.

– Не потонемо. Рiчка мiлка.

– Доберемось до Вiсли, я тобi то нагадаю!

Але до Вiсли ще треба було добратися. Капiтан Грот i пiдпоручник Грабовський, видно, дiйшли спiльноi думки, бо тут же прозвучала команда сiдати на коней.

Капiтан почекав, коли улани пiд’iдуть ближче, окинув усiх важким сумним поглядом.

– За цим лiсом мають бути нашi вiйська, – неголосно сказав вiн. – Разом ми рушимо на пiвнiч, до Варшави, де вирiшуеться доля Польщi.