Галицька сага. Невиправдані надії

Тепер уже навiть найбiльшi песимiсти, на яких останнiм роком перетворилися комунiсти (особливо це сталося пiсля того, як Василь Бандера повiдомив iм неприемну для них звiстку про розпуск iхньоi партii), зрозумiли, що сталося щось надзвичайне. Першим висловив припущення щодо причини такоi дивноi поведiнки Тадей Яблонський.

– Гадаю, що почалася вiйна, – сказав вiн, чомусь звертаючись лише до Копистка.

Той нiчого не вiдповiв, лише невизначено знизав плечима. Припущення комунiста було вартим уваги.

– І з ким? – iдко запитав Бандера.

– Та не з Гiтлером певно! – зi знанням справи вiдповiв Яблонський. – Чого б то капiталiсти нападали на своiх! Ясне дiло, що поляки напали на Радянський Союз, хотiли зробити так, як у двадцятому роцi, дiйти до Киева, але Червона армiя вже не така, як була колись. Дали полякам по зубах, то й сумнi такi. А чого радiти, коли в тебе розквашена морда?!

Пояснення Яблонського хоч i не переконали всiх, але хоча б змусили задуматися, тим бiльше що таке справдi могло бути.

Найгiрше для в’язнiв була невизначенiсть. Здавалося, навiть каторжна щоденна робота, пiсля якоi сил залишалося, щоб тiльки повечеряти й добратися до своiх нар, вже не видавалася такою тяжкою, як це осоружне чекання.

Того дня iх на роботу бiльше не кликали. Таке ж повторилося й наступного дня i у недiлю, хоч цей день зазвичай був неробочим, щоправда, не завжди. Якось комендант табору Йозеф Камаля-Курганський повернувся звiдкись п’яний i сердитий, й нiчого кращого не придумав, як свою злiсть зiгнати на в’язнях.

Але недiля проминула спокiйно, день поволi хилився до вечора, як уже перед самим сном дверi блоку вiдчинилися i жовнiри заштовхали всередину з десяток нових в’язнiв. Щоправда, це не був звичний «ремонт», як тут називали новоприбулих. Новачками виявилися мешканцi сусiдньоi споруди.

– Вав-вав! – застережливо озвався Копистко. – Чого ви сюди приперлися? У самих тiльки мiсця, щоб стояти на однiй нозi!

– Та й нам, шановний, не миле таке переселення! – вiдказав знайомий багатьом Станiслав Лабаз, член УНДО.

Через що вiн потрапив до Берези-Картузькоi, не знав нiхто. Лабаз, судячи з усього, також.

– То чого приперлися?

– Наказали звiльнити наш блок для нового «ремонту».

– І хто вони такi, що через них ми маемо наступати один одному на ноги? – поцiкавився Дмитро Панас.