Галицька сага. Невиправдані надії

    Із виступу на п’ятiй сесii Верховноi Ради СРСРнаркома закордонних справ В. Молотова

Вранiшне сонце пiднялося над схiдним горизонтом i слiпило очi. Воно пробилося слiпучим промiнцем крiзь вузеньке вiконечко довгоi червоноi будiвлi i утворило на давно не митiй пiдлозi яскравий зайчик прямокутноi форми, що повiльно перемiщався вузьким проходом, по обидва боки якого стояли двояруснi нари. Сонце розiгнало одвiчну у бараках темряву i вiдiгнало ii у найдальший куток. Посвiтлiшало, але цього не помiчали люди.

Вони солодко спали на нарах, не пiдозрюючи, що уже наступив день.

Сонячний прямокутник перемiстився коридором й освiтив ще молоду людину на нижнiх нарах. Чоловiковi було не бiльше тридцяти рокiв. Молоде, досить красиве обличчя, заросле давно неголеною щетиною. Коли сонячний зайчик забрався на обличчя, чоловiк зажмурив очi, неначе хотiв вiдiгнати геть непрошеного гостя.

Коли ж це не допомогло, молодий чоловiк повернувся обличчям до стiни, а спиною, вiдповiдно, до зайчика, але майже одразу повернувся назад.

Вiдкрив очi, але зажмурився вiд слiпучого свiтла.

Дмитро важко пiдвiвся, сiв, звiсивши босi ноги. Вiн нiяк не мiг зрозумiти, що вiдбуваеться. Повернулося щось нове, незвичне, давно забуте, нагадало про себе.

Дмитро повернув голову. Його товаришi мирно спали, посопуючи, а дехто похропуючи.

І тут Дмитра осiнило: сонце вже встало, а iх нiхто не будив. Це було щось нове, майже неможливе, принаймнi за весь час перебування його, Дмитра, у концтаборi (а це не один рiк!) таке траплялося вперше.

Щось надзвичайне мусило трапитися, щоб охоронцi забули розбудити в’язнiв. Нi, це дiйсно неймовiрно! Чому не розбудили? Проспали самi? Оце вже нi! Швидше вони самi не досплять, але не забудуть пiдняти в’язнiв на годину, а то й двi ранiше. Щось не те.

– Василю! – тихо покликав Дмитро. – Спиш?

– Уже нi, – почулося зверху.

– Злiзай вниз.

– Дай виспатися, – заспано благав сусiд. – А то зараз почуемо «Wstawac, swini!», i вся радiсть життя зникне.

– Не почуемо, – вiдповiв Дмитро. – «Ожел бялий» заспав.

Його спiврозмовник нiчого не вiдповiв, хоч Дмитро i чекав на вiдповiдь. Натомiсть Василь з’явився власною персоною, спустившись вниз. Сiв поруч.

Вони познайомилися i подружилися вже тут, у таборi. Хоч кожен рятувався як мiг, але переносити нужду краще разом.

– Ти про що говориш? – недовiрливо запитав Василь. – Хiба може Камаля пропустити такий iсторичний момент?

– І тим не менше.